Він був коротким – десять-п’ятнадцять хвилин, тобто майже ціла вічність. Бо час тут змістився, відступив. У Чернігівських Антонієвих печерах мені запропонували увійти в підземну келію монаха-відлюдника.
Точніше – влізти, бо вона півметра завширшки і півтора метра довжиною, а висота нижча за людський зріст. Фактично – глиняна капсула, глухий саркофаг, скриня мерця.
Розташуватися тут можна лише сидячи на вирубаному в скелі стільці. Двері за самітником замикалися. Починалося «плекання мовчання», повна безмовність у замкненій темній ямі. З безупинною короткою молитвою Ісуса. Жодної думки, жодного руху, щоб не тратити енергію. Думки теж забирають енергію і тепло, а молитва її дає.
Власне, це безперервний молитовний стан. Свого роду транс, ініціація переходу на нову ступінь – від особи до знеособлення, розчинення в Богові. Бо ж Він не тільки у вишніх, на землі, але й під землею. Там, де твоя душа. І темрява, задуха, самотина, омертвіння плоті не завада для зріднення з Ним. Радше навпаки.
«Втративши все, матимеш удвічі». «Не шукай самого себе – тебе давно знайшли». «Дух дрімає в корості інстинктів».
Раз на день печерникові пхали під двері їжу і воду. Якщо три дні він не торкався їх, то вхід замуровували. Прах до праху, глина до глини, дух – до Дому. Бо «душа – Твоя, а тіло – створене Тобою».
Андрій Ворон якось розповідав, що коли на зоні він добами стояв у тісному бетонному карцері (сісти не дозволялося, лягти не було місця), втрачаючи на цілі години свідомість, його… хтось підтримував. Чиїсь руки. А на сьомий день молитовного стояння в промерзлій камері без вікна… починала топитися крига на стінах. І це лякало навіть тюремників.
Виходить, жах ув’язнення може мати зворотній ефект, якщо воно – добровільне, прийняте душею, себто волею Божою. Ось чому безуспішно ламали карцерами Стуса і йому подібних, а вони знову і знову воскресали духом. Як і Ісус у гробі-печері під Єрусалимом…
