У всій цій історії з так і не врученою (сподіваюся поки що) Шевченківською премією Віталію Портнікову та суспільним обговоренням причин, чому цього досі не сталося, мені значно цікавіше думати про інше. Не про те, чому премію йому не вручили, а за що, на мою думку цілком заслужено, присудили. У тому, що саме цю премію і саме у тому вигляді, в якому вона зараз ще існує, Портніков заслужив, не сумніваюся ні на мить.
Бодай тому, що Шевченківська премія у нинішньому її вигляді, попри всі героїчні спроби комітету останніх років реанімувати, більше нагадує епітафію минулій епосі та її головним символам, ніж живу відзнаку, яка визначає шляхи розвитку майбутніх мистецьких явищ. А Портіков, на мою думку, так само поза сумнівом, головний символ вітчизняної журналістики межі тисячоліть, яка минає.
Тому поширений вислів про те, що це премія цілому явищу і поколінню, як часто люблять казати, у даному випадку зовсім не є банальністю. Все саме так і є. Епоха минає, а Портніков її головний символ, тому може і має бути відзначений у спосіб їй притаманний.
Зауважте, що для мене зараз зовсім не йдеться про якісь якісні оцінки журналістського доробку лауреата. Так само, як і про всі плюси і мінуси журналістики, яку він уособлює. Хоча, безумовно, мені є що сказати. І про власну діяльність у цій професії, і про роботу колег. Але залишимо це для мемуарів. Насправді я прийшов у журналістику тільки в двотисячних, але ще застав ті часи, коли головним майданчиком, де цьогорічний лауреат публікував свої матеріали, були паперові видання. І тоді вони справді якісно виділялися глибиною, несподіваним ракурсом, свіжістю погляду на важливу проблему, і, що важливо особисто для мене, формою подачі матеріалу. Деякі його Образи я пам’ятаю понині. На відміну від змісту.
Портніков належить до тієї журналістської школи, яка ще не боялася особистого погляду на описувані події чи явища. Журналісти цієї школи були не просто ретрансляторами чужих думок, вони уміли формулювати власні. І робили це, кожен у міру відпущеного Богом таланту, краще чи гірше. Портніков і зараз не втратив жодної зі своїх переваг, яка виділяла його у натовпі колег. Просто змінилася журналістика.
Тотальне збільшення інформаційних площадок, з яких можна оприлюднити будь-яку інформацію, спровокувало інфляційні явища у творчості навіть хороших журналістів. Їх стало просто забагато. Власне, як і Портнікова.
Нинішня журналістика зовсім інша. Мати власну думку у ній категорично заборонено. А раптом вона неправильна? Це вже не журналістика особистостей. Це журналістика ремесла. Різниця наче й невелика. Але це тільки на перший погляд. Тотальне спрощення (не хочу вживати слово примітивізація) суспільного життя вимагає спрощених форм для спрощеної випічки інформації. Формулювання складних думок, складні лексичні конструкції, вважаються непридатними для сприйняття.
Тут не час і зовсім немає місця обговорювати те, чому так відбувається. Хоча можна було би придумати теорію змови великих міжнародних корпорацій, які працюють з інформацією. Уніфікувавши її та максимально спростивши, а відтак нав’язуючи (в тому числі через гранти) це за єдиний можливий стандарт для контенту, інформацію значно легше продукувати, формулювати. А через неї контролювати і направляти у потрібному руслі основну масу людей. Але це версія для гурманів.
У житті зазвичай усе значно простіше. Час вимагає іншого змісту, зміст обирає полегшену форму. Мені зараз складно визначити, що у даному разі було первинним. Попит чи пропозиція. Суспільство потребувало жовтизни і розваг, тому журналісти понижували планку професії. Чи, навпаки, понижуючи планку самі сприяли примітивізації суспільних інформаційних смаків. (Свідому маніпуляцію інформацією з метою політичного впливу залишимо тут за дужками. Це інший випадок для іншого аналізу). У будь-якому разі, за 
нинішніх обставин журналістика думки і форми Портнікова просто маргіналізується.
Державна Шевченківська премія вільному громадянину Портнікову, як, до речі, і всі почесні звання від держави, особливо людям творчих професій, і які ніяк не наважаться відмінити, насправді давно є рудиментом совка. Напевно, цьогорічне її вручення вже визначеним лауреатам мало би стати апогеєм її існування, після чого практику її присудження, як і інші подібні до неї пережитки минулого, варто просто відмінити.
Таке собі гарне прощання з епохою змісту і форми, до якої, до слова, належу також і я. (У цьому місці мала би зазвучати мелодія полонезу Огінського).
Юрій Чорней
