Учора був День народження Григора Тютюнника. Найглибшого, як на мене, з українських письменників. Не знаю, чи розумів хто ще так Україну, як він. Кому вона боліла так само, як йому. Чи вмів хто ще так говорити з нею, однією з нею мовою. Деякі люди життя тягнуть, або волочать. Григір Тютюнник життя жив. Іноді я відчуваю людину, як рана сіль — писав Тютюнник.
Ми зараз читаємо Тютюнника. Бачимо ті нехитрі та лукаві діалоги бідних, нещасних українських селян. Навіть усміхаємося самі до себе, чи й сміємося з їхньої щирої наївності. А насправді все там про біль. Про невгамовний, вічний біль України.
Григор Тютюнник — неймовірно чесний чоловік, аж за край. Бо бути чесним перед собою найважче. Майже неможливо.
«І захотілося мені раптом, щоб коли помру, крізь прах мого серця проріс дубовий корінь, а з нього вимахав могутній дуб і щоб гілля його пішло на кілки — бити тупих і немічних серцем людей»…
Читайте Тютюнника! То — в карму!
Віталій Чепинога
