1975-1976 роки. Чернівці. Літо. В редакції газети «Молодий буковинець» з’явився новий працівник – юний симпатичний лагідно усміхнений випускник журфаку Львівського університету. Це було, як пам’ятаю, зранку, а в обід – нам, відділу ідеології і культури у складі завідувачки Людмили Козаченко і двох журналісток-поетес – Тамари Севернюк і Галини Тарасюк, представили юного гостя, який назвався Григорем Мацеруком.
– Приймайте молоде поповнення у свій «женсовєт», – пожартував редактор, натякаючи прозоро на наш справді жіночий відділ уже нівроку солідного віку. Бо, як виявилося, навіть я, наймолодша у відділі, була старша за молоде поповнення на добрих кілька років. До честі Гриця, як ми його стали звати, він дуже гармонійно вписався в наш, м’яко кажучи, емоційний колектив. Ставився до нас, як до старших сестер, а ми до нього, як до молодшого брата.
Тільки згодом я довідалась, що він з багатодітної сім’ї, отож звиклий жити у великому гурті. Крім того, Грицько добре писав, і з охотою їздив у відрядження, полегшуючи мою долю «дівчинки для відряджень». За що була щиро вдячна йому.
Гриць скоро проявився як гарний професійний журналіст, багато писав, його статті завжди відзначалися на «літучках». Але ми помітили, що він часто залишається після роботи і щось пише своє. Лиш якось у довірливій розмові про літературу признавався, що теж пише оповідання, але ще не наважується друкувати. Повторив це і в той день, коли я прийшла в редакцію з першою своєю поетичною збіркою «Смерековий міст», яка щойно, тобто в 1976 році, вийшла в «Радянському письменнику».
Наш фотокор Василь Балацький увіковічнив цей момент і наш відділ культури (зліва на право): заввідділом Людмила Козаченко (уже світлої пам’яті), автор, Гриць Мацерук і Тамара 
Севернюк. А на іншій світлині — Новий 1978 рік. Ми з Грицем чекаємо привітань від начальства.
Багато працював, пізно йшов з роботи, і рано приходив. Якось, прийшовши вранці в редакцію, застала Гриця: він щось задумливо писав. Побачив мене, усміхнувся і знову поринув у творчість. Я ж відчинивши вікно на вулицю Леніна, ще не загазовану, пожартувала:
– Грицю, не працюй так багато, бо вмреш! Ти ж чув, що від роботи коні дохнуть…
На що Грицько щойно серйозний, відірвав погляд від «писанини» і ясно усміхаючись, відповів:
– Я знаю. Мені циганка сказала…
– Що саме сказала?
– Що вмру молодим…
– Авжеж! Кого ти слухаєш? Вуличну циганку! Он мені два роки тому одна наворожила, що вийду заміж за генерала, ну і де той генерал? Гаразд! Працюй! І не бери дурного в голову, – пошкодувала, що затіяла цю бесіду, бо справді помічала, що у Грицька не все гаразд зі здоров’ям… І ця… прихована печаль в усмішці… Тож перевела розмову на творчість.
Тоді Мацерук вперше дав мені почитати свої оповідання, написані в стилі Григора Тютюнника, якого він щиро поважав. Я похвалила справді талановите письмо, але не відаю чому, того ж дня якось само собою написався сумний вірш, який я довго не друкувала з етичних причин… Ба, навіть забула про нього і згадала тільки після Грицькової несподівано для всіх нас, трагічно-несправедливої смерті 2-го березня 1981 року, коли йому буквально 2 тижні тому виповнилося тільки 27… Тоді з’явився і другий вірш, ще сумніший…
Для всіх нас, його друзів, смерть Григорія Мацерука була другою непоправною втратою після смерті Володимира Івасюка у 1979-му….
Пішов Григір Мацерук в райські свої засвіти, як і Володя, дуже рано, та все ж чимало залишив після себе на цій землі: прекрасні талановиті оповідання і сина Артема, який згодом разом з мамою, відомою на Буковині журналісткою Валентиною Мацерук ті новели упорядкували і надрукували двома книгами: «По кому росте трава» і «Заповідаю довго жити», які побачили світ у Києві і Чернівцях.
Пам’яті світлій Григора Мацерука
Рокованість сумна метеорита
Написана у тебе на чолі…
Ох, друже мій, чи ж мало цій землі?
Вона вже й так вся згарками укрита…
Ще поживи! Ще посвіти хоч трохи…
Ще присвіти сліпим… Ще не лети…
Мартиролог свій і свої кати
Були і є у кожної епохи…
І що ж ?! І що ж…
Печальні результати…
Як гойдалка – вселенські терези…
Та в горошину тихої сльози
мені тебе ніколи не сховати…
1976 р. Чернівці
***
Так багато вже ТАМ
Рідних, коханих і друзів,
Що смерть уже не лякає,
І не здається безглуздям,
Наругою над Божим даром,
Яке зветься в людей – Життя…
Так вже багато ТАМ –
За оболоками,
Що навіть земна гравітація
Здається кайданами,
А кара на горло
Сприймається, як нагорода –
Свободою і любов’ю,
Ілюзорними ТУТ.
1981 р., березень. Чернівці
Галина Тарасюк
