… Письменництво – люд доволі строкатий. Окрім безнадійно сірих та безликих є й особливо несподівані літературні екзоти. Химерно покручені долі (подеколи – це мовби цілі романи з неймовірно заплутаними сюжетами), самозакохані графомани з манією величі, зацьковані лузери, загнані в глухий кут асоціальності, холодноголові кар’єристи, що скрупульозно прораховують кожен свій крок, акцентуйовані особистості, надаровані талантом і приречені бути не надто бажаними в загалі для спілкування з ними.
У часи моєї роботи в «Літературній Україні» довелося мати справу чи не з усіма такими індивідами. Про графоманів і кар’єристів я вже писав у книжках «Протирання дзеркала» та «Тіні в дзеркалі». Нині ж – про тих, хто справляв враження «божих людей».
Інколи, заходячи знадвору в редакцію, вчував убивчий запах дешевого одеколону. Могло виникнути враження, що хтось підлогу полив ним замість хлорки. Але всі редакційні знали: це до нас заявився Андрій Сарапін. У нього було повні кишені «Тройного», «Гвоздики» чи ще якихось дешевих сортів парфумів, котрими тоді щедро оббризкували клієнтів у перукарнях. Ціна на них була, як мовиться, копійчана – і чимало пияків, щоб зекономити витрати, переходили з горілки на це пійло.
Низенький, циганкуватий, зачучверілий, у розтоптаних шкарбанах, він усе ж упевнено, мов окупант, поставав на порозі відділу критики й театрально вимовляв свою сакраментальну фразу: «Товарищи! Я стал жертвой неспровоцированного нападения! Прошу несколько минут внимания!» І починав читати вірші. Це була найгірша варіація єсєнінщини. У мене в пам’яті лишилися тільки ці рядки:
О, жизнь! Как издëрган, исцарапан
Твой сын Андрей Сарапин!
І вимагав гонорару за цей виступ. Ми – Анатолій Скрипник, Віктор Грабовський і я – кидали йому по карбованцю і він залишав нас у спокої до наступного візиту.
Хтось із ветеранів редакції (Анатолій Боженко, Олег Воложенінов чи Ігор Яїцький) розповідав, що Сарапін колись видав книжечку лірики. Був він поет-самоук і невідомо, що і як у нього могло у житті скластися. Однак він за щось загримів у тюрму. А вже як вийшов на волю, то ніяк не міг соціалізуватися й жив як бездомний волоцюга. Буцімто десь у лісі за Бучею в нього була землянка і там він мав притулок. Не знаю, чи то справді так було, чи дофантазували. Але, дивлячись на цього занедбаного чолов’ягу, від якого йшов не дуже приємний дух – навіть одеколонний перегар того не перебивав – вірилося, що він таки людина з лісу.
Навідувався в редакцію два-три рази на тиждень. Ощасливлював нас своїми віршоекзерсисами, збирав звичну подать і зникав. Редакція тоді була на вулиці Орджонікідзе (нині Банкова), у дворі за Спілкою. Але в Спілку вахтери його не пускали. Там він міг би мати набагато серйозніший улов, бо ж у коридорах Будинку літераторів зустрів би значно заможніших слухачів свого віршотворива. Однак у той бік він навіть не поглядав. Затямив, що то – заборонена для нього територія.
Якось я став свідком такої картини. Теплого весняного дня Сарапін у своєму чорному мішкуватому пальті, потертій кролячій шапці і незмінних шкарбанах стояв навпроти Будинку літераторів і мовби когось там виглядав. Я зупинився позаду нього на протилежному боці вулиці. Мене зацікавило, кого ж він чекає? Мені не видно було його обличчя, але про вираз можна було судити з пониклої голови та зсутуленої спини, на які не можна було дивитися без відчуття жалю. Він тоді мало нагадував того напористого декламатора, який наповнював відділ критики наодеколоненими віршами. І спина його й голова зраджували в ньому здепресованого й розчавленого життям чоловіка. Того, хто намагається якось утриматися на поверхні житейського моря без стерна і вітрил. Важка справа – жити з постійним відчуттям ризику раптово піти на дно.
У двері Будинку літераторів заходили і виходили ті, кому незрівнянно більше поталанило, аніж йому, хоча чимало з них були приблизно таких здібностей, як і він. Але йому не поталанило в житті витягти ту карту, котра випала їм. Мені раптом стало невимовно жаль цього збідованого чоловіка. Шарпнувся було підійти до нього, щоб дати кілька карбованців, але в кишенях моїх виявилося порожньо – не зчувся, як уже вигрошився. А він, ще якусь мить постоявши, поволі пошкрьобав од Спілки. На нього, мов на якусь карикатурну прояву, оглядалися стрічні – у цьому престижному районі такі бомжакуваті особи тоді не траплялися.
Більше він у редакції не з’являвся. Ми спершу дивувалися: начеб чогось не вистачає. І довго його згадували. Висловлювали всякі гіпотези про те, що ж із ним могло статися. І ніхто нічим ті гіпотези не міг ні підтвердити, ні спростувати. Дивний віршувальник, якого ми називали позашлюбним літературним сином Сергія Єсеніна, Андрій Сарапін лишився в мене десь на краєчку пам’яті…
Другий екзот – Микола Удовиченко.
Він трапляв мені на очі в двох місцях – у спілчанському «Енеї» п’яний мало не до знетямлення. І в ірпінському Будинку творчості, куди робив раптові набіги, також здебільшого п’яний, мов чіп. Рудуватий, недоглянутий, з хрипло-деренчливим голосом і з незмінною готовністю читати свої («Геніальні! Бо в кого ж є такі?!») вірші, або ж сваритися чи навіть братися в ручки.
Здається, він був у конфлікті з усім світом. Батькував усіх і все. І незмінно вихваляв свої вірші. І, як мені пам’ятається, в них таки справді «щось було». Його брутальні вигуки й лайка лунали на всю плекану й щедро заквітчану територію, де всі насельники «думали про високе» і «мислили образами». Удовиченка вони обминали і, здається мені, це особливо зачіпало його амбіції.
Я тоді підозрював, що життя немилосердно потерло його на своїх жорнах. І його агресія головно спричинена тим, що він пережив. Усіх без винятку він титулував заслуженими графоманами України. Щоправда, коли я днями розпитував про Удовиченка Петра Засенка, що опікувався ним, як малою дитиною, то Петро сказав, що Удовиченко загалом безпомильно орієнтувався в тому, хто є хто в літературі. Особливо – в поезії, бувши чоловіком очитаним у ній. В агресивну браваду й зле критиканство його кидав алкоголь, що штормив у його крові. Казав навіть, що інколи він, потрапивши в життєві тарапати, ставав мовби депресивно присмирнілий. Очевидно, бувало й це – на такій думці утверджують спогади про Удовиченка і Анатолія Михайленка, що, за його словами, кількаразово допомагав тому вибиратися з бід, які постійно супроводжували поета.
Я намагався розшукати біографічні матеріали про Удовиченка, але знайденого мізерно мало. Народився 1937-го в селі Білогородка під Києвом. Закінчив тамтешню школу. Відслужив в армії (було це десь у Прибайкаллі чи Забайкаллі). Навчався в геологічному технікумі (невідомо, чи закінчив). Жив у селі. Часто ночував з дозволу вахтерів у Будинку літераторів і в Ірпінському будинку творчості, на горищі письменницького будинку по вул. Чкалова (нині Олеся Гончара), а влітку – на лавці біля Володимирського собору чи в Ботанічному саду. Був у його житті якийсь тюремний епізод, про що він не хотів ніколи говорити. Коли його про те запитували, переводив розмову на інше. Що там, як і чому було – невідомо.
Його пробували влаштовувати на роботу. Але через Миколину дружбу з зеленим змієм стосунки з роботою в нього не складалися. Він жив як звичайний волоцюга без постійного притулку. Завжди захмелений, але голодний та, бувало, й обірваний. Анатолій Михайленко згадував, як Микола випрохав у нього на кілька днів його парадний костюм, але власник костюма так свою гордість більше й не побачив.
У Миколи був неймовірно довгий шлях до його першої книжки – кілька разів вона вже бувала у видавництві «в роботі». Скажімо «Молодь», куди його навіть зарахували тимчасовим куратором якогось конкурсу, вже запускала книжку. І тут в Удовиченка стався конфлікт із керівництвом, яке відмовлялося виплатити йому наперед зарплату. Розлючений Микола схопив зі столу папку з рукописом і пошпурив її у вікно з п’ятого поверху. А потім з гнівними прокляттями помчав із видавництва, де його так не пошанували.
Удовиченко довго оббивав пороги редакції часопису «Київ», де велетерпеливий Петро Засенко був завідувачем відділу поезії. Удовиченко, здебільшого п’яний, терзав його: «Коли ти мене надрукуєш?!» Дипломатичний Засенко поставив йому ультиматум: якщо зникнеш із очей і не з’являтимешся тут кілька місяців, я пущу легенду про те, що ти давно «зав’язав» і влаштувався на роботу в колгоспі; мовляв, треба тебе підтримати публікацією.
Головред «Києва», як мовиться, і на дух не переносив пияків. Тому не було жодної надії на те, що він допустить публікацію завжди п’яного Удовиченка. І ось Микола спромігся на майже неможливе: кілька місяців ноги його не було в редакції журналу. Пішов Засенко до головреда й розповідає йому історію, котру сам сотворив: Удовиченко схаменувся – кинув пити, ударно трудиться в колгоспі, став таким, що хоч на дошку пошани виставляй. То, може, підтримаємо його публікацією? Редактор радий: є добра нагода зробить добро для абстинента. Отак у «Києві» з’явилася Удовиченкова поема «Село». На честь такої події пролилася ціла Ніагара аква-віти. У Засенка навіть не було сил докоряти Удовиченкові – все одно марно.
Потім таки вийшла його дебютна книжка. Молодого немолодого поета прийняли до Спілки, чим він дужепишався. Але жити йому лишалося недовго. Здається, за місяць чи півтора його не стало. Удовиченко подружився з ірпінським священником і часто ходив до нього на розмову. Щось йому таке казав священик, бо Удовиченко часто приходив у Будинок творчості присмирнілий і тверезий. І вже, здається, не лихословив. Можливо, те, що не вдавалося жодному агітатору проти алкоголю, вдалося священику? Якогось разу поет пішов до священника й чекав, доки той закінчить службу. Але не дочекався. Серце його спинилося. Ховали Удовиченка в рідній Білогородці. Засенко почувався в обов’язку бути на похороні свого впертого літературного хрещеника, який зробив усе для того, щоб його земні дні обернулися для нього стількома бідами й нестерпними випробуваннями. Його не перевидають, ба навіть – за незначним винятком – і не пам’ятають.
Я розповів про Удовиченка без будь-якого авторського «надзавдання». І не маю жодного наміру виводити з цього якусь мораль – це не байка. Звичайно, не закликаю читача до слізного співчуття фігурантові цієї історії. Хай не все в житті людини залежить од неї самої – інколи якісь невідомі сили грають нею, мов картою. Та все ж ніхто остаточно не позбавляє її можливості хоч якогось вибору, коли треба зробити зусилля над собою. Щоб одна половина твоєї істоти взяла гору над другою. І горе тому, хто не здужав це зробити. Удовиченко не здужав.
Я оповідаю про нього з почуття протесту проти забуття.
Єдине добре, що можемо зробити для нього, – згадати зі співчуттям до цієї зі злим натхненням перекаліченої долі. Він те робив так, мовби саме це було його життєвою місією…
Михайло Слабошпицький,
фрагмент з мемуарної книжки
«З присмеркового дзеркала»
