— На початку червня у «Видавництві 21» вийшов друком Ваш роман в оповіданнях, «Основи гардеробу». Минуло досить небагато часу, а втім, читачі вже встигли полюбити цю книжку. Чи можете пригадати, коли виникла ідея? Можливо, були якісь труднощі?
— Дякую! Сама я відгуків чула небагато, і не знаю, чи хтось вже полюбив цю книжку, але я її люблю. Коли отримала поштою свої авторські примірники, їхала в автобусі, дістала книжку і зачиталася! Відкрила на улюбленому оповіданні – «Жовта плетена шапка». Читала всю дорогу, не могла відірватися… Як виникла ідея? Не знаю, чому журналісти завжди ставлять таке запитання. Мені здається, для читача це не має жодного значення. Але раз ставлять – треба відповідати. Я люблю секонд-хенди. Власне, взагалі люблю одяг, моду і все таке. А секонди – то особливе задоволення. Сповнене азарту заняття на кшталт збирання грибів чи риболовлі. Йдеш туди – і тебе аж розпирає від передчуття, що можеш там напорпати якусь перлину, якусь унікальну річ. Та ще й за безцінь… Ну от якось я знайшла в секонд-хенді дуже гарні джинси. Якісні, фірмові, добряче поношені, але все ще міцні. А в одній із кишень була заколка для волосся. Простенька, нічим не особлива. Але мене раптом вразила ця дрібниця. Вона здалася мені символічним посланням від тієї дівчини, яка носила джинси. Відразу розгулялась уява, я почала малювати в голові її образ, її життя. Потім подумала, 
що, можливо, у цих джинсів, була не одна власниця. Можливо, вони вже переходили з рук в руки. І тоді виникла ідея написати щось таке, як історія джинсів через історії власниць. А згодом задум трансформувався і розширився.
— Ви відомі як авторка популярних інклюзивних книжок про Зайчика-Нестрибайчика. У чому, власне, полягає різниця між написанням творів дитячої та дорослої літератури?
— Письменник Василь Кожелянко, з яким я була в добрих дружніх стосунках, часто казав: «Ніколи не знаєш, де лежить твоє щастя». Він мав на увазі літературу і письменницьку долю. Зокрема свою. Сам Василь був поетом. Визнаним і навіть успішним. Наскільки успішним може бути поет. А потім вирішив написати роман – трохи навіть жартома. Просто була отака гумористична ідея про альтернативний підсумок Другої світової війни, і треба було її якось втілити. Так з’явилась «Дефіляда у Москві», яка по-справжньому прославила Кожелянка і забезпечила йому місце в історії української літератури. Дещо подібне і зі мною трапилося. Я не мала жодного наміру ставати дитячою письменницею. Написала повість, роман, п’єсу, кілька оповідань, – все для дорослих. А потім стався той епізод у школі мого сина, коли виявилося, що сучасні українські другокласники ніколи не бачили дитини на кріслі колісному. Це не давало мені спокою і зрештою призвело до появи Зайчика-нестрибайчика. Що ж до різниці між написанням творів для дітей і для дорослих, то, як на мене, її майже немає. Однаково важливо бути щирим і писати серцем. Проте для дітей все ж треба більше виваженості й старанності. Важливо тримати баланс. З одного боку, не ускладнювати текст, щоб він був зрозумілий дітям, а з іншого – не впадати в примітивність, бо діти не дурні.
— Про що йдеться в «Основах гардеробу»? Чи було відчуття, наче персонажі «ведуть» цю історію, змінюють продуманий Вами сюжет (тощо)? І що саме об’єднує кожен із текстів у повноцінний роман?
— «Про що» – це, мабуть, найскладніше запитання для кожного митця. Можливо, на нього читачі мають відповідати, бо кожен може щось своє побачити. Звісно, у мене було відчуття, що персонажі ведуть історію. Звісно, вони втікали з-під мого впливу, як у легендарному «Світі Софії» Юстейна Гордера. Скажу більше. Якби було інакше – я б не написала цей роман. Ще одна (окрім Кожелянка) моя наставниця в літературі, світлої пам’яті Маріанна Гончарова, казала, що якщо ти пишеш, а події не вириваються з-під твого контролю, не варто продовжувати, бо то буде мертвонароджена книга – нещира і порожня. Я для себе давно дала визначення цьому явищу – магія творчості. Митець створює маленький Всесвіт, а далі той живе сам за власними законами. І отой момент, коли він починає жити сам, насправді чарівний і магічний. Я, до речі, коли ще сама не писала нічого, крім газетних статей, частенько насміхалася з поетів, котрі казали, що вірші вони не пишуть, а лише записують, бо ті приходять їм звідкись, ніби просто надиктовуються. Але тепер знаю, що так воно і є. Отож у мене в «Основах гардеробу» герої робили, що їм заманеться. Ну, саме вони і є об’єднувальним чинником всієї книги. Вони переходять з оповідання в оповідання, залишаючи там якийсь слід – малий чи великий. Плюс ідея речей. Кожне оповідання має свій, сказати б, гардеробний тотем. І часом їх можна непогано поєднати, немов речі в реальному гардеробі. Як-от жовту плетену шапку і сині плетені рукавички. І там, і там через ці милі кустарні речі ми зазираємо до світу жінок, які пережили великий материнський біль.
— Кожен письменник по-різному ставиться до автобіографічних моментів, дехто приховує перегуки із власним життям, залишаючи для читачів простір вільного трактування. Чи використовували Ви частково й власний досвід (або досвід близьких / друзів / знайомих) для створення реалістичної картини? Може, деякі герої мають справжніх прототипів?
— На мою думку, все, що пише будь-який письменник, тією чи іншою мірою автобіографічно. Про що б ми не писали – все одно пишемо про себе. Неможливо абстрагуватися від власного життєвого багажу. Все, що ми колись чули, бачили, читали, відчували і, головне, – пережили, звісно ж, перетікає потім на сторінки наших творів. Інша річ, що найчастіше в дуже зміненій формі. Адже ми вже говорили про магію творчості і про те, що герої ведуть нас, а не навпаки. А прототипи, звичайно ж, є. Як без цього. Тільки ось у мене з цим романом взагалі чудернацькі речі траплялися. От я вигадала кількох героїнь, цілком з голови взяла. А потім вони мені в реальному житті зустрілися. Ну, якщо не зовсім вони, то дуже схожі.
— Читачі відзначають життєвість цієї книжки. На жаль, деякі «незручні» для соціуму проблеми завжди актуальні. Розкажіть, будь ласка, про засоби досягнення правдоподібності.
— Засіб досягнення правдоподібності є один-єдиний. Щирість. Будь-які спроби щось приховати, підмінити, сфальсифікувати – це все потім буде на поверхні, все абсолютно видиме для читача. Ніхто не може знати всього, але кожен може відчувати. Зокрема, відчувати, коли йому брешуть. Великий парадокс літератури полягає в тому, що вона має бути вигадкою, але не може бути брехнею.
— У новому романі Ви орієнтуєтесь на соціальний фактор чи радше на відтворення психологічних станів /особистої мотивації вчинків персонажів?
— Соціальний фактор, звісно ж, другорядний. Мій світ антропоцентричний. Кожна людина – це Всесвіт, і її почуття та переживання для мене значно важливіші та цікавіші, ніж усі можливі суспільні процеси. Зрештою, що таке проблеми соціуму, коли ми говоримо про них абстрактно? Лише слова. Чи цифри. Можна, до прикладу, знайти статистику, скільки в Україні неповнолітніх матерів. Це число може вас вразити чи не справити жодного враження – і по всьому. А можна прочитати про одну дівчинку, яка стала матір’ю в чотирнадцять, і вже ніколи про неї не забути. І навіть дізнатися з подивом, що це не завжди жах і трагедія. Можна скільки завгодно говорити про алкоголізм як соціальне явище, і це знову ж таки будуть порожні слова. Натомість вистачить історії лише однієї родини, знищеної пияцтвом, і вона торкнеться кожної душі. Або, скажімо, соціальна нерівність. Мені здається, ми взагалі про неї не говоримо. Ніби це щось таке… Десь із дев’ятнадцятого століття. Чи взагалі з казки. Про Попелюшку. А насправді вона ж із нами, ця нерівність, нікуди не поділася. Й особливо гостро проявляється якраз-таки в особистих стосунках, коли двоє, як ті паралельні лінії, не можуть зійтися, бо вони з різних світів.
— Що надихає Вас творити?
— Ой, що завгодно. Посуд, наприклад. Я, до речі, не жартую. Не знаю чому, але більшість ідей моїх творів прийшли до мене під час миття посуду. Щось ця рутинна і марудна справа, мабуть, вивільняє в моєму мозку. Якийсь гормон креативності. А ще дуже надихає мій Назарчик. У мене ж люди з інвалідністю майже всюди є – не лише в казках про Зайчика-нестрибайчика. Це, якщо хочете, своєрідна місія. Хтось же має писати про таких людей, відкривати соціуму їхній світ.
— Чим Ви займаєтесь, окрім письменницької діяльності? Яким був Ваш шлях до літератури?
— Я прийшла в літературу з журналістики. І цим не оригінальна. Зате оригінальна тим, що спочатку почала писати прозу, а потім вірші. На старість років. Усі ж знають, що має бути навпаки: поезія – справа молодих. Але я тепер пишу вірші. Чесно сказати, більшість із них мені подобаються. Втім, як поетка ще не друкувалася. Це, мабуть, попереду. Ну, і друга моя діяльність після письменницької – правозахисна. Доступними мені засобами я обстоюю право людей з інвалідністю на вільне пересування і вільне від бар’єрів життя.
Розмовляла Марина Горбатюк, Видавництво 21
