Незбагненним чином ця письменниця причетна до кількох миттєвостей з мого минулого, які я вважаю найщасливішими у моєму житті. Принаймні його більш зрілої частини. І це саме їх я згадую наодинці з собою, коли вночі часом охоплює відчай. Намагаюся триматися за цей спогад. А сама письменниця, звісно, тут ні до чого.
Просто тієї фізично наочної для мене миті абсолютного щастя саме її роман випадково був у мене в руках. А тепер на очі трапилися її міркування.
Юрій Чорней
Галина Пагутяк
Хто напише Мобілізіаду?
Мене цікавить художня правда, яка виросте з правди життя. І зараз нам не потрібні свіжоспечені булочки кон’юнктурних письменників-графоманів як і вони самі. А те, щоб наші митці повернулись живими.
Я до останнього часу не вірила, що такий зух як Володимир Вакуленко може загинути, мені він здавався безсмертним. А ось загинув. А Борис Гуменюк, якого переграла кон’юнктура у змаганні за Шевченківську премію і який зник рік тому під час бойової операції? Він не міг загинути. Він же безсмертний. І ще кілька моїх знайомих, краще не буду їх згадувати всує – вони воюють і даються чути.
Так само знаю тих, хто втік на початку війни з Києва і сидів у Львові, вдаючи, що працює дистанційно, чи вважає перебування за кордоном «культурним фронтом» і отримує премії за свою мазанину.
Чим ближче до перемоги, тим ставатиме більше «героїв» культурного фронту, які справді вірять, що своєю кочівлею по фестивалях доносять правду про війну в Україні. Насправді ці культурні номади поспішають зайняти місце в купе потяга успіху.
(…)
Та навряд чи суспільство, яке втратило стільки воїнів, невинних жертв, пробачить цим здоровим молодим чоловікам і прийме їхні виправдовування. Навіть якщо намагатиметься заплющити на це очі більша його частина.
Я не збираюсь зараз нікого засуджувати, не намагаюсь збагнути глибини соціального та морального аспектів ухилянства…
