Жив колись в Конотопі, біля болота Ромка. Було йому тоді мо’ років п’ятнадцять чи шо, саме школу кінчав. Ну, і бачить Ромка якось, шо з зошитів листки зникають…
В останньому класі і так, ви ж розумієте, яка наука, а тут ще зошити хтось патрає. Він спочатку думав, шо мо’ хто в школі спеціально, та вроді ні.
А потім раз упіймав!
Виявилося — вириває прабаба, яку батьки з села забрали доживать, бо дід помер, а їй самій вже ніяк. А баба така була — шоб ви понімали — ще ого-го, горілочки перед обідом трохи для апітиту пила і газети читала. І вопщє свого часу при царі ще закінчила пансіон благородний.
Вопщім Ромка до неї: мол, бабо нашо вам стільки паперу, вже й зошитів нема, а та розказує, шо, мол, забирала якось пошту і знайшла в ящику лист, де було написано, шо його треба переписать двадцять разів і кинуть в інші поштові скриньки і тоді буде щастя, і все таке, а як не перепишеш і не кинеш, то скоро в родині хтось помре.
Давай Ромка пояснювать бабусі, шо то все — дурня, а та ні в яку, мол, ризикувать не хочу. І розказує, що це вже третій такий лист і щоразу вона двадцять разів переписує.
І не він, ні батьки нічого зробити не могли.
А потім Ромка придумав попа позвать, бо бабця дуже віруюча була. І коли той вже сказав, шо листи то –бєсовскоє, то перестала зошити патрать.
Хоч і дуже переймалася, коли опять листи щастя приходили. Казала аж руки чешуться — так щастя хочеться.
Руслан Горовий
