Не знаю, чому я цей вірш, написаний у Мені ще аж у 2001 році, виділяю серед інших. Може, тому, що він у чомусь виявився пророчим?
Чому цей дощ іде, іде, іде?..
Холодні краплі стукають у тишу,
Вітри колючі розтерзали вишню.
І ніч, і день. І ніч, і день…
У прірву неба дивиться земля
розпачливо незрячими очима.
І сивий старець мерзне під дверима,
на смітнику вмирає немовля.
І ніч, і день… І стомлене безсоння,
і горло рве закам’янілий гнів.
Горить любов на чорному вогні
й тремтять чиїсь над полум’ям долоні.
Мена, 2001 р.
Валентина Мастєрова
