Люди, це ваші батьки!!! Це відомі, шановані творці, які зробили для України і українців багато гарних справ: написали сотні чудових поезій і літературних розвідок, підняли вікові пласти історії… Тому, що Господь послав їм для цього такий талант, бо саме їх визначив для цієї земної місії. Люди оцінили їхню працю і талант своїм пошанівком і найвищими преміями.
Ці люди дали життя вам, їхні діти!!! Коли вони були молодими й здоровими, ви користалися їхньою славою, їхніми відомими іменами. Гарно бути синами й доньками відомих письменників? Гарно. Пам’ятаю як ми, житомирські початкуючої письменники, з пієтитом говорили про Валерія Шевчука і двох Шевчуківних. Так називали його доньок. Як ми захоплено читали свіжі й геніальні вірші Василя Голобородька.
Але життя не щадить навіть таких метрів. Усіх наздоганяє старість і хвороби. Це проходять усі, без винятку. Діти відомих людей і тих, про яких ніхто, крім близьких і рідних, не чули. І тут починається найсумніше — перекидання відповідальності за своїх батьків на державу, на спілки, на кого завгодно… Оце і є оте найвище випробовування на людяність. Це — найскладніший життєвий іспит. Не всі його гідно проходять.
Ми із сестрами мали батьків і обох лікували, робили складні коштовні операції: обом – на очах, татові – шунтування, мамі ставили штучний суглоб (а це, самі знаєте, коштовна процедура). У мене не заможна родина. Ми не маємо маєтків під Києвом у найпрестижніших “заспах” , київських розкішних батьківських квартир. Ми маємо оту святу сільську хату, в якій нас, трьох, народили і виховали найкращі в світі Батьки. І ми розуміли свій святий обов’язок – довести найрідніших людей до їхнього останнього подиху. Позичали гроші, брали кредити, аби зробити операції батькам, полегшити і продовжити їхнє життя. Наші батьки чесно прожили і гідно пішли за свій Обрій. Світла їм пам’ять!
Чому я про це пишу?
Бо останнім часом у соцмережах ширяться сумні історії про життя наших видатних письменників, які змушені жити за межами рідного дому. У кожного з них є діти і своя історія. І люди, які переймаються цим, апелюють до Спілки. Не хочу розповідати про життя Спілки в умовах війни і нефінансування. Що в силах — робили. Але є речі, які можуть зробити лише рідні люди – доньки й син.
І це їхній СВЯТИЙ ОБОВ’ЯЗОК!
Знаю, що будуть докори за мою черствість, безвідповідальність і таке інше. Але ще раз наголошую: поневіряння батьків при живих дітях – злочин! І нічим не виправданий. І не шукайте крайніх.
Тетяна Фольварочна
