Кілька днів тому Оксана Таран написала, що письменник Валерій Шевчук потребує допомоги. Він хворий і немічний, мешкає в Ірпені, в будинку для письменників. Настільки мені відомо, люди доволі швидко накидали якусь пристойну суму грошей…
Для мене це було дуже позитивно приємно, бо я ще раз пересвідчився, що українське суспільство, чи, 
принаймні, наша «бульбашка» сповнені толеранції й активного співчуття до ближнього, попри всі непевні наші часи.
Потім на фейсбук його дочка написала про іншу його дочку. Що та (інша) дочка примусово спровадила його в будинок письменників, встановила над ним опікунство і він перебуває фактично в неволі.
В таких питаннях-проблемах, як правило, розібратися дуже складно, і краще туди не лізти, збоку…
В будь-якому випадку, я вважаю, що «Дім на горі» (1983) — одне з найважливіших явищ в українській літературі ХХ століття. А хто його читав? Та майже ніхто. Прочитайте!
Віталій Чепинога
P.S.
Найсумніше, що замість просто допомогти, небайдужі громадяни кинулися розбирати сімейні внутрішні справи й драми стосунків, клясти державу, узагальнювати ситуацію з нібито «голодними смертями» митців, та при тому «чув дзвін та не знаю, де він»…
Те ж саме було нещодавно навколо Євгена Пашковського ( і стихло тут же). Просто помогти – це було важливо… А «десакралізація» геніального письменника, що відбулася при цьому (ще й попри волю безпомічної людини) – це сум і печаль. Притому справді – «Хто його читав? Та майже ніхто».
Ще й «Три листки…», ще й белетризовані біографії, автором яких він був чи не одним із дуже небагатьох сучасників (разом із Домонтовичем, Юрієм Косачем… )…
А вже як про Пашковського (теж лауреата Шевченківської премії) – то «Дамоклова земля», «Щоденний жезл»…
Теж сказала би – «Прочитайте!»
Ольга Герасим’юк
