Цьогоріч Василеві Кожелянку виповнилось би… 60!
Лише! Вже у 1997 році український критичний цех пильно почав придивлятися до його літературних витворів. І не тільки констатувати вихід книги схематично, але давати незвичні і сміливі оцінки.
Рецензент К. Каверзнєв назвав його «майстром Гільйотинних справ», С. Матвієнко наголосив, що для нього «історія як ареал гри», М. Лазарук у журналі «Політика і культура» виніс у заголовок слова, які можна по різному сприйняти, — «Грався письменник з історією», І. Буркут про книгу «Дефіляда у Москві» сказав, що це – «парад комплексів»…
Все це про Василя Кожелянка, який раптово і різко вийшов на письменницьку ниву. Народився 1 січня 1957 року в сел іКам’яна Сторожинецького району на Буковині. Закінчив філологічний факультет Чернівецького держуніверситету ім. Юрія Федьковича. Працював заступником головного редактора чернівецької газети «Час», згодом — на творчій роботі і співпрацював з редакціями газети «Молодий буковинець» і низки літературних журналів. Член Спілок журналістів і письменників України. Виступав як поет, прозаїк, літературний критик, публіцист і драматург.
У 1992 році став переможцем міжнарожного літературного конкурсу «Гранослов-92», у 1994-му видав збірки віршів «Терновий іній» та «Білий і рудий», а відтак – «Семибарвний кінь», «Як учив Кожелянко – цза».
Потім заявив про себе романами «Конотоп», «Лжеnostradamus», «Дефіляда в Москві», «Людинець», «Котигорошко». Він автор ряду п’єс у співаторстві з Володимиром Сердюком – «Пластиліновий метал», «Гільйотина» та інших.
«Василеві Кожелянку, як підкреслила бібліограф Леся Щербанюк, підвладні найрізноманітніші жанри і форми вірша – від простого римованого катрена до канонічного сонета, рідкісного в нашій поезії хоку і найвишуканішого верлібру».
Він лауреат поетичного фестивалю «ЛіР»…
Помер Василь Дмитрович Кожелянко 22 серпня 2008 року.
Юхим Гусар
P. S.
Лара Лаврук: «О! Князь!! Привіт, чуваче! А я пам’ятаю цей сад… Ще з тих часів, коли два села знали тебе не як Василя, а як Князя… Коли кучері довкола голови німбом стояли… То були добрі часи, бо ми ще мали великі надії на все… То була юність… Привіт, Василю! Чекай нас там… Ми прийдемо. Надіюсь, до того саду, де росте Любов».
Леонтина Топало: «Людина, як свічка – палає яскраво, і раптом згасає… У Василя залишився досить помітний слід – його неординарне сприйняття світу, особливе ставлення до всіх, хто його оточував. Спочивай з миром, козаче…»
Людмила Черняк: «Василь Кожелянко… Наша гордість і наш біль… Обіцяв мені інтерв’ю після виходу нової книжки, але книжка вийшла уже без нього…»
Андрій Романцов: «Ех, Вася…»
