Сьогодні минає 130 років від дня народження геніального Сіверянина, кобзаря-лірника, віртуоза, неперевершеного майстра музичних інструментів, каторжанина Олександра Корнієвського.
Це саме він, майстер-самоук, створив на початку минулого століття сучасну, хроматичну концертну бандуру.
Я вдячний моєму мудрому, безстрашному вчителеві за науку гри на лірі та кобзі. Він мене зі скрипаля та співака колись «переклепав» у кобзаря. Хоча й не радив та застерігав братися за небезпечне мистецтво…
Олександр Корнієвський всім своїм життям продемонстрував нам справжню любов до України.
Чи пам’ятаємо і чи шануємо ми великого українського «Страдіварі»?
Насправді скупо шануємо і трохи більше пам’ятаємо. Але все ж таки пам’ятаємо.
Ось і цього року земляки Корнієвського у Чернігові, в тамтешньому обласному історичному мезеї, провели до пам’ятної дати урочистий захід. Напередодні зателефонували і мені, його учневі, та запросили виступити та «шось заспівати».
І поки я їхав зі столиці, організаторам поступила термінова і жорстка «вводная»: Нечепі слово не давати і його ліру не слухати…
… Врешті-реш нічого страшного не трапилось.
Хай буде й так. Головне – що захід провели і великого Корнієвського таки вшанували. А з Нечепою чи без – то вже не так і важливо!
Про це я сказав — даремно прибувши до Чернігова — директорові музею пану Сергієві Лаєвському, котрий щиро переймався і ніяковів не зі своєї вини, а з вини місцевих ляльководів від культури…
Я ж з таким ставленням чернігівської влади до себе давно змирився, і вже спокійно на те реагую. Мені не треба такої вимученої душевної втіхи — зайвих слів про Корнієвського на публіці. Він і так щодень зі мною…
Він навіки в моїй щирій синівській пам’яті відтоді, як колись своїми потрісканими, порубаними у московському засланні пальцями брав мої парубоцькі пальці і ставив у вивірений спосіб кобзарської гри. Гри саме знищеної старосвітської чернігівської кобзарської школи…
Василь Нечепа
