Якби я давав інтерв’ю…
О, якби хтось брав у мене інтерв’ю! (Не смійтесь, це не той старезний анекдот про журналіста і Змія-Горинича).
І якби мене запитали: чи брехав я у своїй книжці «Мистецтво вмирання», чи писав правду, я б відповів, що описувати реальність, то справа невдячна. Навіщо тягатися з Богом, який цю реальність створив, і контролює?
Мистецтво має право створювати власну, мистецьку реальність, і повноправно існувати вже там.
Ось жив я у Сторожинці до 17 років, і намагався писати речі реальні, буденні, мені самому було нудно те читати. Бо такою тоді була нудна реальність.
А на Півночі, біля Чукотки, один з пароплавів запропонував нам обміняти запас нашої смачної яловичини на їхній запас курячих шийок, з доплатою на горілку.
І ми зраділи, і погодились, бо таке рішення було цікавим і небуденним.
Горілка закінчилася за три дні.
Курячі шийки приїлися за тиждень. А їсти нам їх належало щодня, усі наступні 4,5 місяця. А Тихий океан взимку нудний, з його крижаними полями і штормами. І от звідти вже мій погляд на Сторожинець був романтичним. Бо що таке «збирати яблука» розумієш лише на Чукотці.
Володимир Сердюк
