Культура

Якби жив Тарас Шевченко – був би схожий на Сопронюка…

Я не вірю сучасним поетизованим «отцям нації», рідкісним покручам, що прикривають свої первісні інстинкти наживи, марнославства, блуду дорогими вишиванками, золотими кольчугами накрадених у бідного народу матеріальних багатств, красивими словами «Україна понад усе!», мімікруючи під усі внутрішні влади і пристосовуючись до всіх зовнішніх ворогів…

Відчуваю їхню бісівську гординю і бачу їхнє рабське лукавство наскрізь (гримучу суміш корупції та квазіідеології), не претендуючи на суддійство, а лише на діагноз – щоб виробити захист від такої духовної інфекції, адже фальшиві ідоли, як і фальшиві гроші, здеградовують економіку та духовність…

Олександр Сопронюк також не мій кумир, не ідеал… Бо кумирів творити загалом, як відомо, гріх. А ідеалістів-романтиків нині вдень з вогнем…

Проте на тлі отих фарисеїв і книжників – він хтось із тих, що в останній момент може сказати: «Пом’яни мене, Господи, коли прийдеш, у Царстві Твоїм». Тому я для духовного побратимства виберу його, а не тих…

Бо він ще якимось Божим дивом (носить аж два хрести на грудях) зберігає етичні межі, що їх уже «совісті нації» давно акробатично перескочили, як вогонь на Купала, обсмалившись ізнизу, в обмані самих себе і людей, відчувши себе господарями цього життя, яким усе можна…

Жалюгідне видовище із координат часу і простору при свистячій деградації країни…

Дискомфортного для соціуму (та й для самого себе), «вічно молодого і завжди п′яного» журналіста-поета, поета-журналіста Сашка називають самотнім вовком, а нещодавно від літераторів, які не пересікаються між собою, почув – що якби нині жив Тарас Шевченко, то був би приблизно такий, як Сашко Сопронюк…

Не знаю.
Тарас Григорович не міг жити у тогочасній йому Україні, а втікав, попиваючи чай із ромом і ром із чаєм-відчаєм, до Петербурґа…

Олександр Петрович із лихом-бідою живе, попиваючи також усе, що горить, – щоб погасити болючий вогонь душі, в якій іще живуть поняття шляхетного братства…

Вогонь найліпше гаситься вогнем. Чи це рідкість у творчому середовищі? І хто кине в нього камінь?..

Аз грішний не кину, бо й біографію маю схожу до Сопронюкової (прихід у журналістику та літературу з військового училища…), що він сам спостеріг і озвучив на моєму творчому вечорі в столичному Національному музеї літератури.

Нині Він – маркер духовно-душевного стану нашого суспільства, подобається це чи ні нашому ясновельможному «паньству», яке при грошах і владі…

І газету цей сковородинець-практик видає, збираючи на неї гроші від людей, як жебрає по світу сама Україна, і викривально-правдиві статті пише, як і має писати справжній публіцист, а не златоуст-пропаґандист… і вірші родить кесаревим січенням душі поміж кесарем і потенційними читачами…

Бодунний.
Громовідвідний блискавичник.
Докір…
Незручний і потрібний – як… будильник.

А хто зі справжніх був зручний для власників дорогих маєтків під столицями: зневажений «своїми» у Львові Іван Франко? Вічно юний геній Артюр Рембо, що він у прямому сенсі надюрив на тодішню французьку еліту?.. І правильно зробив, бо, як писав мудрий Бернард Вербер, «якщо еліта, інтелектуальний клас вас сприймають, вітаю – ви банальні».

Сопронюк явно не банальний.
Він такий, як оце чесно каже сам про себе рваним ритмом хорея у цій його книзі зі знаковою назвою «Туман»:

Темний. Злий. Накручений. Німотний.
Світлий. Ніжний. Лагідний. Статечний.
Зачумарений. Гидкий. Бридотний.
Твій. Ручний. Впокорений. Безпечний.

Ця поетична книжка про кохання як одну із іпостасей любові, бо ж кожен поет із любов′ю пише на три основні теми – кохання, космос, Батьківщина.

Тому ілюстрований одним із кращих наших художників – Володимиром Гарбузом – «Туман» – про все, що має душу і про душу, яка має все.

«Туман» і є душа…
Бо пісню «На долині туман», що стала за народну, створив Василь Діденко – неприкаяний духовний побратим Олександра Сопронюка…

Як клин вибивається клином, так суспільний туман розганяється туманом особистісного болю. Врешті, туман – це стан води, крові, сльози за різкої різниці температур…

Логічно дати тут і мій присвячений поетові вірш:

ПОЛІСЬКИЙ ВОВК

Сашкові Сопронюку

Старий поліський вовк не виє на півмісяць.
Самотній, як поет, старий поліський вовк.
У зграї й між людьми йому немає місця.
І тільки голос трав йому ще не замовк.

Приснилися йому літа його минулі,
Зоря, метелик, цвіт… і сестри, і брати,
Скляна печаль води і злі мисливські кулі,
І мами шерсть – немов червоний дим…

Ні лігва, ні сім’ї… нічого не зосталось.
Червоні прапорці і білий біль снігів.
Гуляв, вожакував… гарячих коней крали…
Породистих вовчиць навік любити вмів.

Капкани обминав.
Ішов на запах волі,
Що на його очах бриніла, як сльоза.

Життя – саме капкан.
Ідуть у нього ж голі
І голими вертаються назад.

Далекий горизонт.
Полісся.
Білі коні.
Безпутство і сніги.
Тонких дерев хрести.

І плаче вовк старий так тихо, як ікона.
І хочеться сказать йому «Прости…»

Сашкові пощастило із Музою (Анною), якою, як я розумію-відчуваю (врешті, важливо, як поет відчуває, бо думка, зазвичай, від лукавого) надихана ця книга про Любов.

Муз, які терплять таких поетів, я канонізував би ще за життя…

Але нема ще такого Канону, та й аз грішний не маю таких повноважень, бо сам музчина, люблю жінку-поета і дружу з поетами, серед яких і Олександр Сопронюк – поет-аванґард, поет андеґраунд…

Поет, у якого «кричить роса», «зима намолює літо», «шекельний гендель вимацує роза», «грубо плаче знада молода», «кляте місто мертвих королів»… зокрема, дає у цій книзі такі-от вербальні лірично-драматичні, червоно-зелені матриці:

АН. Д.

Березнева зима вже намолює літо.
Й мокре сонце взяло на мости суть води.
Ти до серця промок, й тебе хистять замурзані діти.
Тішать душу твою й одвертають пришестя біди.

Безпорадні дерева впокорюють тишу.
Листя пнеться кудись – сіре, чорне, дурне і гниле.
Ти шукаєш котом чужу припарковану мишу,
Аби зжерти її, і щоб стало обом вам на зле.

І вже шекельний гендель вимацує роза.
І вже Ґете і Кант, наче в німцях та в честі не ті…
Вже любов – не любов, лиш цяцьками обрамлена поза.
Й заметіль сподівань, й громові землетруси пусті.

Тому занурюємось в органічний Туман-оргАн поетової любові – і нехай діється воля Божа…

Ігор Павлюк

Ан. Д.
Вже скоро вибиратися. Щемить.
З людьми зріднився – не сказати.
Очима-думами… Ще мить –
І на шляхи пора ставати.

Димить сліпим вогнем сосновий граб.
І гойдалка замурзалась з корчами.
Я твій кріпак. Я твій довічний раб.
Дорога спільна й чесна перед нами.

Бучак. 13.05.2019р. Дощить.

***
На Бучаку пропало козеня.
Ще вчора з матір’ю їх паслось двоє.
Тепер одне з них затягнулось гноєм.
Його чекає втомлена земля.

Вже заступами виступили яму.
Зв’язали бідному всі, почергово, ніжки.
Рядниною прикрили білі ніжні ріжки.
А далі все, як і годиться, – на програму.

Піднявся в небо: зоряне легке.
Ще серце не зайшлось. Душа не зблисне.
Крихкий сей світ. Надуманий зумисне.
Й життя саме – надумане й крихке.

Бучак. Гора. Козацький Шпиль, 11-12.05.2019р.

***
Мене прибрала “Niva” камуфляжна
Й спинилась звуком десь у Студенці.
Іду в самотині. Дорога важна.
На тисячу сердець – сонцями місяці.

Згадалась мама – мудра, строга.
Спокійні настанови. Божі очі.
Посвяченість страшна – не міль убога.
І всі слова її – намолені, пророчі.

Дитино, сину!!! Все мине колись.
Життя як День – загасне, одболить.
Мам… Твої сльози в небо подались.
Й на вічність стали в благодійну мить.

Сивієш ти. Лисієш. Десь горбатишся.
Вже терпнуть руки. Викрутило ноги.
Тривожить серце. Зором-слухом тратишся.
Душа німіє. Смертні застороги.

Одначе все єство – літа юначі!!!
І молодеча сутність – навіки!!!
І порухи в світи!!! Й потуги неледачі!!!
Жива вода. Великої ріки.

Бучак. Гора. Козацький Шпиль. Ніч. 12.05.2019р.

***
Cиро. Холодно. Вітром. Люто.
Однак у небі, – не полоснЕ.
Вільне серце в тобі припнуто.
Рве. Тривожить. Кипить. Не засне.

Пес чорнявий – в ланцюг – умився.
Тих, що знав їх, – уже нема.
Так од горя сей світ стомився.
Впало літо. Кругом зима.

Крутонув замарнілу кольбу.
Цепом-відрами ллють цямрини.
Набираю похідну торбу –
Й всі прогреси беру на кпини.

На сволок гомонить глухе радейко.
Розказує сліпим ДЕ воду пить:
“Пєдальна”, “фіґова”, на ґендель, іудейка.
То не до нас. Нам далі жить.

Бучак. Гора. Козацький Шпиль. 9-10.05.2019р.

***
Є в нього пречиста ВОЛЯ.
Й на серці велика СИЛА.
Та взяти їх купно недоля.
На блискавку – в попіл – крила.

Накидана ґамузом барва.
Розкидані громом стіни.
Притлумлена вічна карма.
Далекі убиті тіні.

Прийняти себе самого:
Моральна чеснотна раса.
Душа прихилилась до НЬОГО:
Скотилася БОЖА ЛАСА.

Бучак. Гора. Козацький Шпиль. 8.05.2019р.

***
Весела дика тепла кропива.
Як вранішня роса: ти близько.
Заходиться од тебе голова.
Та вже до тебе недорога: глизько.

Весела дика тепла кропива.
Як вечоровий день у полі.
Знаменна – в герб Мазепин – булава.
В хрестах розхристана невольна воля.

Весела дика тепла кропива.
Ані душі, ні цяточки навколо.
У чарах місячні чужі дива.
Повторне зашкарубле коло.

Бучак. Гора. Козацький Шпиль. 6.05.2019р.

***
От, знову, в Бучаку:
Прийняв Затуливітер
В свою святу ріку –
Там, в щасті, вічні діти.

Ось, знову, в Бучаку.
Вже долю з неба витер,
На повість аж таку –
Заковану. Закриту.

Тут, знову, в Бучаку.
Єпископи. Просвітер.
На волю кріпаку:
Мовчить Затуливітер.

Бучак. Гора. Козацький Шпиль. 6.05.2019р.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.