Культура

Слава Шнайдер і гірке відчуття скороминущості

У Житомирському обласному літературному музеї відбувся вечір пам’яті В’ячеслава Шнайдера. Слава рано пішов від нас… Славік був на кілька років молодший мене, і на кілька років старший мого брата. Для когось він В’ячеслав, а для нас із братом назавжди лишиться Славіком…

Дружили з ним з дитинства. Нас поріднив провінційний Володарськ-Волинський, де ми були сусідами і де мріяли про майбутнє, читали одні книжки, говорили про поезію і «філософствували».

А далі роз’їхалися у великі міста: Славік — до Житомира, я — в Харків, Саша — до Києва. Іноді зустрічалися знов під час студентських канікул і пізніших відпусток. І хоча шляхи наші розійшлися, однак підтримували зв’язок, листувалися, телефонували один одному і навіть зустрічалися, коли була можливість побувати у Житомирі.

Ще в 1990-х я розповідав Славіку про наш Сєверодонецький Клуб любителів поезії, яким я керував 16 років. Хороша була компанія. І вже в часи нової України, коли й клуб розпався, він ще довго розпитував мене про долю наших одноклубників, яких знав лише з моїх розповідей.

Я знав із його розповідей про коло його товаришів. Коли вже він почав працювати в Житомирському літературному музеї, то просив, щоб я приїхав до Житомира і розповів про свій Сєверодонецький поетичний клуб. Але ж я в Житомирі завжди зʼявлявся несподівано і ненадовго.

Не склалося.
От і нині я приїхав до Житомира ненадовго, щоб відвідати вечір пам’яті, де зібралися його одноклубники, його товариші і друзі… Зібралися, щоб пом’янути добрим словом Славу Шнайдера — поета, прозаїка, перекладача, журналіста, філософа і хорошу, порядну, теплу, наївну людину з почуттям гумору і серйозним ставленням до глобальних вселюдських проблем.

З ним відійшла і частинка мого життя. Лишається лише пам’ять про «сільського єврея» і гірке відчуття скороминущості нашого життя.

Не віриться, що вже не зустрінемося, не поговоримо… і ще багато чого «не». Увесь вечір мені здавалося, що він стоїть за дверима і спостерігає за всіма нами. Ні, не так. Славко був не сам. З ним був за компанію ще й Франсуа Війон… Вони, напевно, заприятелювали ще відтоді, коли Славко написав отого відомого вірша…

***
Життя – жорстокий і недобрий сон.
Я сон цей трактувати не навчився.
Як все це бачив Франсуа Війон
Таким наш світ і досі залишився.

Під боком супермаркет – я не їм.
Дружина поруч – мчу кудись кохатись.
Коли я чую наш державний гімн,
То вже й не знаю – плакать чи сміятись.

Життя неначе божевільний сон.
Я сон цей трактувати не навчився.
При владі той, хто сотий вкрав мільйон.
Той під судом, хто й хліба не наївся.

Що за змія під боком? СБУ!
Хто депутат? Брехун найбільший в світі!
Що слідчий гне – повік не розберу.
Де правосуддя? Може лиш в бандитів.

Таланту світить лиш аукціон.
Лише дебіл в професори пробився.
Усе це знав ще Франсуа Війон –
Світ з тих часів ніскільки не змінився.

Лиш зрадниця шепоче : «Ай лов ю!».
Лиш банк мені не поверне ні цента.
Нудно живу. Не вірю, не люблю.
Кого ненавиджу, так це вже президента.

Люблю жінок – і не потрібний їм.
Мене, невдахи, лиш Венера гідна.
Лише химери – мій духовний дім.
Чужа мені моя країна рідна.

Хто найточніший логік? Небеса!
Хто виведе на шлях? Пориви дикі!
Хто згубить мені душу? Лиш краса.
А хто доб’є? Та вже напевно – лікар.

Життя неначе божевільний сон.
Я сон цей трактувати не навчився.
Мені наснився Франсуа Війон.
Він шепотів: «Світ, друже, не змінився».

Сергій Каленюк

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.