Ми з моїм товаришем, професором, улюбленцем Долі й улюбленцем Жінок, обговорювали наукову статтю вчених зі Стенфордського університету…
Там описано хід досліджень, які цілком науково можуть згодом довести те, що ми, як письменники, зрозуміли давно — часу не існує. Час, це теоретична людська побудова, якої не існує в природі.
Ми вже мовчали, зморені напругою обговорення, коли товариш промовив:
— Дивно, але я хочу тобі зараз розповісти одну історію, якої не оповідав раніше. Колись, вже роки тому, ми з моїми синами відпочивали на Шацьких озерах. Хлопці помітили у полі гарного коня, і старшому сину страшенно захотілося на ньому поїздити верхи. Господар коня погодився дати нам його напрокат за двісті гривень. І, щойно я змахнув рукою хлопцям, мовляв: можна, старший заскочив на нього, вздибив, і поскакав галопом через поле до переліску.
Молодший біг слыдом з радісними вигуками.
Усе це відбувалося так органічно, немов картина з давнього, невідомого минулого: двоє голих хлопців підбігли до коня, заволоділи ним, і диктують йому свою волю, з дивовижною дикунською грацією.
Коли вони, накатавшись, повернулися, старший запитав:
— Ну, як я тримався верхи, як виглядав на коні, без сідла, стремен і упряжі, тату?!
— Відверто, ти виглядав упевнено, немов гасаєш верхи щодня, сину. Тебе, мабуть, цього навчили у козацькому таборі минулого року?
— Ні, тату, там не було коней. Я оце сьогодні вперше у своєму житті заскочив на коня з голою спиною! І він мене слухався!
— І отут я згадав і зрозумів, про що ти пишеш у своєму романі, — підбив підсумок мій товариш, — наші тіла знають усе, що пам’ятали наші предки.
— В романі «Мистецтво вмирання»? — перепитав я.
— Так. Але з назвою ти перемудрив. Ну, хто читатиме такий роман, скажи?!
— Ти ж прочитав. І я тобі вдячний…
І прошу Бога благословити усіх, хто читає ці рядки сьогодні.
Бо Часу немає, є Життя! І смерті немає, якщо померти правильно.
Володимир Сердюк
