Дев’ять зим тому, 9 грудня, не стало Ігоря Стратія. Згадалося… Пізно ввечері приїхав додому. Глупа ніч. На столі – лампадове світло. При ньому, ліворуч, напохваті, – раритетна збірка, з 71-го року, Стефаникових новел, «Твори», видавництво «Дніпро». Есейна класика «Порушених заповітів» Мілана Кундери, «Хозарський словник», (роман-лексикон на 100 000 слів), так само всесвітньознаного, серба з Београда, Мілорада Павича. І нарешті – розкутий міський фольклор Юрка Позаяка, означений як «Шедеври», що про них уже намережив добрих п’ять рецензійних сторінок.
Одначе…
По праву руку погляд мимоволі взяв форматову касету («Казковий сад», пісні на вірші Ігоря Стратія) та поетичну, тонкої роботи, його книжку – «Ігор Стратій. «Ангел мій». Співана поезія, видану в Києві 2002 року. Художньо видання оформив наш спільний товариш художник Анатолій Буртовий. Видавничо йому сприяв голова Всеукраїнського об’єднання християн народний депутат України Валерій Бабич.
Це забирає. Веде.
Відкладаю-прибираю все. Іду письмом до Ігоря. Друга. Брата. Колєґи. Ще живого, близького-свого. Здається, він ось, тепер, тут і зараз,– тільки руку подати… А – не ТАМ…
… Пам’ять асоціативно кинула на дюжину років назад, у 2001-й. Він прийшов на каву, до нашої богемної Пушкінської, в затишне домашнє «Сузір’я», приніс уже скомпоновану укладену книжку.
– Хочу, щоб ти літературно подивився моє переднє слово. Про себе чи до себе написав – не знаю, як уже вийшло,– звернув до мене… «Ангел мій» кличе до сповіді» пророчо поклали ми спільно заголовну суть. Я делікатно, стилістикою, обрамив ту, його передмовну, сповідь. Наразі перечитую зроблене тоді, – душа підступає до горла, туманяться росою очі.
«Хочу написати ГІМН ЛЮДЯНОСТІ. Людина повинна жити вільною, щасливою. Намагаюся не оступитися, хоч і важко. А що найважче? Виплекати СЛОВО, жити в злагоді… Усе залежить від тебе…», – значив Ігор Стратій.
Про нинішній ДЕНЬ наче говорив, про СЬОГОДНІ.
– Триматися треба купно, один за одного, – переживав він у розмові за все українське – мистецьке, співане, зосібна молодече. – Отак як ВОНИ. Колись. «Сотник», «Зелен-отаман», «Гуляй-батько», «Марія», «Отаман», «Горицвіт», «За морями синіми» – полилися йому тоді пісенні тексти. Ірина Грей, Микола Сікора, Олексій Косенко, Ольга Ксьонз, Анатолій Кобзар одразу ж понесли їх в Україну. Це було для нього СВЯТО. Власне як і для усіх нас.
… Траурний бус котить нас до нього на Васильків, у Борову. Там була школа – (1-4 класи), будівлі якої вже нема. Батьки. Там – могили рідних. Пам’ять, подумом, прокручує прожите спільно, разом – у творчості, праці, у товаристві – розмаїте, багате, щире… Біжить стрічка…Творчі гостини в українського поета й кінорежисера Михайла Саченка, робочі ночі на радіо, леґендарному Ярославому Валу 10б. Мистецькі вечори – поета Віталія Бориспольця у письменницькій спілці на столичній Банковій, 2, художника Анатолія Буртового, в Будинку актора, що на ньому проводив Ігор, творчий, уже пам’ятний, нашого спільного друга, так само поета-пісняра, радійного метра Миколи Довнича…
– Про що думаєш? – очутив мене Олександр Лісинчук, композитор, з яким вони подарували людям «Либідь» і «Неслухняне чаєня», яке по серцю взяв на голос народний артист України Олександр Василенко.
– Микола Довнич згадався, – зронив я на сніжну дорогу.
… Кінцем 90-х минулого століття Микола щосуботи о 14-й годині готував і вів на 1-му каналі українського радіо пізнавально-медичну програму «Гіпократ», що збирала коло динаміків мільйони слухачів і приносила до редакції тисячі листів. Та на віку, як на довгій ниві, – якби знав де впадеш, там подушку поклав би: Микола надовго заслаб. Постало питання: що, куди і як бути… Двох думок не було: товаришеві ставимо плечі, аби передача жила. Про це ми звідомили Віктора Мороза – він тоді чолив канал (останніми днями січня зустрілись з Віктором Андрійовичем на Хрещатику – Стратієва смерть його приголомшила). Ігор підрядився перший, запросивши до студії народного цілителя Василя Кошляка. Я (тоді коментатор редакції історико-публіцистичних програм) поїхав у Малу Шкурупіївку Решителівського району, що на Полтавщині, до лікувального знахаря і прозаїка Володимира Шкурупія, з ним робити «Гіпократ». Далі зголосився Олександр Кавуненко… Одне слово, місяців зо два Миколин «Гіпократ» ми заступали. Ігор з того тішився, і вельми.
Після однієї з таких передач подалися з ним на Русанівські сади, до обійстя мого давнього старшого товариша, шевченківського лауреата на технічній царині д-ра Юрія Олександровича Кочержинського. Давали лад господі, потому варили-пекли на вогнищі повітряну вечерю.
– Полюби ближнього, та ще й як самого себе, – так здається в Біблії, – пам’ятається, почав він. А попробуй його полюби… Отож-то. В падло. Жаба давить. А вночі ще прийде й задушить… Якась пухлина у Миколи, злоякісна… Ну, невже нічого не можна зробити? – не вщухав Ігор…
Усе це я згадував, а водночас думалось: чоловік десь відчуває, що має відійти. Востаннє перетнулися з ним на Хрещатику, 26, біля українського радіо, кінцем листопада.
– Циганська пошта донесла, що в тебе книжка поезії вийшла, – глянув він на мене.
– Є. «Самотній вовк». І посвята тобі там, так само є, – відгукнувся я. – Подарую. Хай минуться революції. Стане НАША стабільність. Тоді…
А щодо поезії, для нього, – то ось вона, на 20-й сторінці:
Ігореві СТРАТІЄВІ
І
Тиха дорога…
Биті шляхи…
Дика тривога…
Вічні гріхи…
ІІ
Красна дорога…
Певні шляхи…
Чиста тривога…
Чесні гріхи…
ІІІ
Тиха розлука…
Добрі боги…
Дика розпука…
Чорні сніги…
Наче Богові в очі дивився, зауважив Саша Лісинчук.
Отож-то…
Ігореві заманулося мати книжку вже того року, бо чую, сказав він, що в наступний, 2014-й, не перейду… Я, знічев’я, віджартувався, даруючи йому есей з «Української літературної газети» про Олеся Ульяненка «Одинокий вирій: Ульян».
– Укладаю наступну книжку (есеї, публіцистика) про мистецьких друзів – там Олесь Ульяненко, Ніла Зборовська, два Івани – Царинний і Козаченко, Віктор Шакула, Олександр Кривенко… Колись портретовий шкіц про тебе зробив – пошукай, – мовив до нього, будеш з ними в гурті, у книжці разом.
– То вже ж нікого на цьому білому світі нема! – рвучко відреагував він.
– Але ж ти є! – наступив я до нього.
Есей він так і не знайшов – не встиг. На прощання (наче з «Аліси в Задзеркаллі» Льюїса Керола, саме на прощання!) повели в розмові про їхній стаціонарний провладний тоді мафіозний клан, про те, як гарант Конституції, обіцяючи почути кожного, закрився, посунув цю ж таки Конституцію ближче собі до одного місця і наплював-заюшив кожному в душу…
– А Толя Буртовий, що – не поїхав? – риторично проказав до неба Лісинчук. Анатолій Буртовий: білі-жовті хризантеми, такі ж, у трепеті, руки. Сам – дражливо-ранимий. «Серце… Болить серце. Корвалмент… Трудно так, Саша, тільки й сказав. Боюсь, не витримаю… Ви там уже, якось, без мене…» Та природно це все, подумалося мені. Серце, воно ж на те й серце, аби БОЛІТИ і щемом заходитись. Бо навіщо ж його тоді жити, якщо все черство й морозом? Ми ж таки люди…
Пригадалося, років з десять тому в столичній галереї «Митець», що поблизу книгарні «Сяйво», на Великій Васильківській, Анатолій зорґанізував був свою чергову художню виставку. Добірне товариство. Подання-представлення, публічні мистецькі рецензії, захоплені відгуки, душевні пісні…
Cвітлана Князєва, Анатолієва половина, заслужена артистка України, теплу гостину поклала… Саме під ту пору нагодився Ігор. Зайшлося про вічне… «Ходімо десь», — запропонував він. Забогемили. Дісталися Національної філармонії. Потому – «Паркової алеї», за стадіоном «Динамо», в народі – «дорога Щербицького». Присіли на бруківку, всю в листях. Червоне кагорне вино розважило на роздуми. Про Небо. Про Землю. Своє-чуже. Біле-чорне. Стало на серйозне. Ігор заговорив про родину. Кого розстріляли за сталінських совєтів… Бабуся – з орденом Леніна. Тато – з Великої Вітчизняної вернув. Його двоюрідний брат поліг за Україну в лавах УПА… Він, Ігор Стратій, тут. «Не роблений». «Не ряжений».
«Знаю», – одказую я йому.
Чому-чого, нащо й пощо так? Коли вже наша правда, по-справжньому, нагорі буде? – тоді й постійно питально вирізьблювали йому очі. Щастя-долю, дітей-родину, любов-свободу не купиш, за жодне золото світу, думається мені наразі.
Ігор одійшов у засвіти в грудні, 10-м його числом – у День всесвітньо-знаковий,– День прав людини, – який за ухвалою Генеральної асамблеї ООН значать щороку на рівні окремої людини, груп, організацій, урядів країн ООН. Прикметно, що саме тоді, в ніч, з 10-го на 11-те грудня, МАЙДАНОВА площа Незалежності тримала й не дала «беркутам» прорвати українську народну оборону, обстоюючи права і свободи людини.
… Професійна мудрість. Природна самодостатність. Буду тривіально=банальний: роботи-життя непочатий край.
… Він був на радійному олімпі понад тридцять років. Його культові програми «Автографи», «На Україну повернусь», «Ярославів Вал», нарешті – «Від суботи до суботи». 20 років у редакції розважальних програм, спільно з актрисою театру і кіно Ларисою Недін, заслуженою артисткою України, що проводить на каналі «Культура». Народна артистка України Ірина Білик, що її надцять років тому відкрив для естради Ігор Романович. Уже усталені пісенні шлягери «Казковий сад», «Ангел мій», «Самотній птах»…
Розкішної ваги творчий ювілейний вечір поета-пісняра Ігоря Стратія у будівлі «Народної Ради», що на столичній вулиці Володимирській, у лютому 2012 року. Цей протокольний перелік мистецьких Ігоревих чеснот можна вести і вести… Адже він був…
Він був…
Не лягає, не моститься, не лаштується це слово…
Позаяк:
Молоденький хорунжий нудиться.
Не рятує його вже вино,
Україну на сьомій вулиці
Розміняли без нього давно.
А ще:
Ой, не відав батько і не знала мати,
Що дитина їхня буде воювати.
Це – з його «Сотника».
Ігор Стратій…
Він Є. Сучасний. Живий. Він – ще та романтичність…
Олександр Сопронюк
