Читаєш, пишеш, розглядаєш картину, малюєш, слухаєш музику, підбираєш ноти – і в кожному рядку, ба навіть між рядками, між мазками пензля, між тонами мелодії незримо присутня чи зримо відсутня, як сіль у землі, як дріжджі в хлібі, як хміль у вині, – Жінка.
Бо інакше навіщо, для чого, для кого ця писанина, мазанина, цигикання?! Бо ж хіба літера, сторінка, книга, історія, оповідь, сповідь, мудрість, істина, фарба, мелодія, муза – не жіночого роду…
Джером К. Джером (той, що дав нам «Чотирьох у човні») якось висловив своє письменницьке одкровення:
«Насправді існує тільки одна повість. Ми сидимо за своїми письмовими столами і думаємо й думаємо, і пишемо й пишемо, але повість залишається одна й та ж. Люди розповідали, і люди слухали її вже багато літ тому. Ми розповідаємо її одне одному сьогодні й будемо розповідати її одне одному через тисячу років. І ця повість така: «Жили колись чоловік і жінка, і жінка любила чоловіка». Дрібний критик буде кричати, що це старе, і вимагатиме чого-небудь новішого. Він гадає, немов дитина, що в цьому світі ще може бути щось нове…».
Ось такі справи, панове графомани, меломани, естети та інші аматори образних сутностей.
Мирослав Дочинець
