Учора працювала весь день над романом.
І позавчора, і… Сиділа до півночі, коли відчула неймовірну втому. Лягла спати, але перевтома і виснаження не дали заснути.
Вранці перечитала написане — половину викинула. Хочу щось робити, але твір не відпускає. Не відпускає вже майже 30 років. Періодично герої приходять і не відпускають.
Сьогодні літературна творчість мені здалася повільним самогубством, добровільним сходженням на Голгофу, коли тобі можуть плюнути в обличчя, висміяти, облити брудом, а ти несеш оцей важкий хрест, бо то твій вибір. Вибір між кар’єрою і літературою, між службою якійсь багатій мерзоті і бідністю, між словесною мішурою і мовчанням, між догоджанням сильним світу сього і власною самоповагою.
Навіщо? Для чого?
Твоя робота у цій країні не цінується і, здається, є не потрібною. Люди не наїдаються звичайним хлібом, а що вже говорити про хліб духовний?!
Хочу щось робити в хаті, а мої герої приходять із того божевільного ХІ століття, стають рядочком і докірливо дивляться в очі. Я знаю, що вони хочуть сказати, чую їхнє слово, відчуваю їхній біль, їхній розпач. Я їх не жалію, а вони не жаліють мене.
А сьогодні неймовірно важко — не відпускає відчуття приреченості, вини перед словом, перед своїми героями.
Усе не так, і все, написане — не таке.
Хочеться все перекреслити, але починати заново уже немає сили.
Валентина Мастєрова
P.S.
Пару речей нагадують і мені ці записи Валентини Мастєрової…
Перше: непоцінованість літературної праці в українському суспільстві. Леся Українка якось писала ще 1899 року: «Що ж, коли належу до народу, у якого літератори мусять бути безсеребрениками або шукати іншої роботи чи – іншого народу».
Наголошую: йдеться про суспільство, а не державу. За радянської влади держава мала письменників відомо за кого і відповідним чином заохочувала їх до роботи. В незалежній Україні письменники втратили свою ідеологічну роль, і тому держава по інерції за радянською традицією роздає премії та ордени, не сподіваючись навіть на адекватну віддачу…
Друге: упродовж півтора десятка років день у день працював я над романом, який спочатку замислювався як одна книжка, але у процесі написання розростався й розростався — спочатку у дилогію, а потім і в трилогію…
Багато було написано, а щось і переписано по декілька разів, щоб зрештою в один день бути знищеним: кілограми написаного на папері пішли в контейнер з макулатурою, а файли з комп‘ютера видалені…
Але із голови воно не видаляється, і народжені колись уявою дійові особи та події продовжують нуртувати. Часом навіть будять посеред ночі.
Найкумедніше для мене самого в тому, що створене моєю уявою п‘ятнадцять, а то й двадцять років тому проростає в українському житті реальними постатями і реальними подіями…
Відтак ловлю себе на думці: якби узяв і повернувся до первісного задуму багаторічної давності, довершив вигадане колись і оприлюднив, люди сказали б, що це — не художній твір, а публіцистика, в якій імена реальних людей замінено вигаданими…
Володимир Іваненко
