Минуло три роки, як не стало Бориса Олійника. Тут, гляди, кожен зі своєї дзвіниці згадує православного комуніста Ілліча. Почесав я потилицю – почесав, і направду, вирішив дещо додати й од себе про сього непростого Чоловіка. Познайомив мене з Б. Олійником Євген Степанович Товстуха (здається, вони куми). Відтоді склалися були у нас з Борисом Іллічем добрі, можна сказати, приятельські стосунки.
Тоді, десь за часів президенства Ющенка, працював я заввідділом художньої літератури видавництва «Знання», що на вулиці Стрілецькій, де неподалік і мешкав Олійник. Борис Ілліч, за годину-дві до закінчення робочого дня, мав звичку раз-двічі на тиждень мені зателефонувати та натякнути, мовляв, я виходжу на променад. Мови нема, я кулею вишивався з видавництва, аби кілька годин побути віч-на-віч з самим Іллічем і ще більше довідатись од бувалого одержавленого Поета про те, про що не почув би ні від кого у «сторозтерзаному» (за Тичиною) Києві.
Не знаю чому, але православний комуніст (сам себе він так називав) Б. Олійник, був зі мною, арійцем, як на духу.
Наслухався я від не битого в тім’я Ілліча такого-такого про сучукрлітівську рать, що нині волосся дибом у мене стає, та не стану перемивати кісточки «і мертвим, і живим» павлодраяворівським. Се, гадаю, перегодом зроблять за мене спритніші олійникознавці. Мені, власне кажучи, й не до шмиги порпатися у брудній, та до всього, чужій білизні.
Уже Б. Олійник не вживав алкоголь, смалив тільки легкі, дорогуваті цигарки, зате дорогою, запросивши мене в недешевий шинок, пропонував на вибір, звісно, за його кошт, замовити мені в кельнера чогось міцненького. Сам собі не вірячи, я навідліг відмовлявся, аби відтак під мухою не брякнути зайвого, цмулив лише почастоване пиво.
Борис Ілліч, штатний аґент СБУ-КҐБ (сам мені був зізнався), вміло відстежував, як я поводжуся. То, безумовно, поводився я у Його присутності – бездоганно. Лишень тому, наголошую, аби побути віч-на-віч кілька годин з самим Іллічемі ще більше довідатись од бувалого одержавленого Поета про те, про що не почув би ні від кого у «сторозтерзаному» (за Тичиною) Києві. Вважаю, така нагода випадає не кожному!
Якось на одному з таких променадів, у шинку на вулиці Ярославів Вал, Олійник і каже мені, мовляв, завтра зустрічається він з моїм земляком, тоді головою Секретаріату Президента України Віктором Балогою на предмет, аби заснувати у пику очамрілому владою голові Спілки письменників В. Яворівському та під його покровительством – газеті «Літературна Україна» альтернативне видання. Нехай би і я завтра пішов з ним, а відтак, уже попередньо домовившись з В. Балогою, очолив редакцію майбутньої газети.
– Вибачте, Борисе Іллічу, не можу…
— Чому?
– Мої батьки не зрозуміють мене, що зв’язався я з пройдохою-землячком.
– Дарма… А я вже домовився! Тоді, кого запропонуєш замість себе.
– Яворівський якраз потурив з посади головреда «літературки» Михайла Сидоржевського. Здається, він тепер без роботи…
– Гаразд. Зателефонуй йому, аби негайно приїхав сюди, то й обговоримо з ним.
Михайло не забарився, одразу примчав…
Ось так, як недавно відгукнувся й п. Сидоржевський: «Саме завдяки Борису Іллічу, з його легкої руки, далекого вже 2009 року народилася «Українська літературна газета». Він і сприяв виходу часопису в перші роки його існування». Та, на превеликий жаль, М. Сидоржевський на посаді голови НСПУ далеко не втік од В. Яворівського. Так само безчинствує!
Ярослав Орос
