Культура

Десять літ без Юрія Іллєнка

У ці травневі дні (9) народився Геній, Юрій Герасимович Іллєнко. І вже 10 літ як його нема з нами. Ще й досі не вкладається в свідомості – бо такого, здається, не може бути. Юрій Іллєнко не міг вмерти. Не мав права. Він же доба. Але він вже історія! І що таке ті його 75 років — справедливо запитує Оксана Пахльовська в статті «Геній і Піраняс»?

Маріо Монічеллі в 95-ть розмірковував: зняти наступний фільм чи зробити паузу? Щоправда, потім втомився і викинувся з вікна лікарні… Антоніоні вже не говорив після інсульту, а тільки світився і знімав, — у 92 роки зняв фільм «Ерос»…

… Коли Юрій Герасимович приїздив на дачу в село Прохорівку Канівського району на Черкащині, то завжди піднімав на щоглі, що на подвір’ї, український прапор. І за цією державною ознакою далеко було видно, що в Шевченків край приїхав відомий режисер, кінооператор, письменник. Місцеві казали так: «Коли Іллєнко приїздить, то наче Україна відроджується — он як вітер од Дніпра тріпоче хлібний та небесний кольори».

Спекотного літа, в червні 2008-го, мандруючи від села до села Черкащиною, збираючи матеріали для енциклопедії, завітав і я до гостинного двору земляка: назустріч вийшов Юрій Герасимович і його чарівна дружина, актриса Людмила Єфименко. Так сталося, що Іллєнку від перших кроків в українському кінематографі довелося досить складно. Перший його кінофільм, де був режисером, «Криниця для спраглих», який сьогодні, між іншим, вважають у кінематографі явищем надзвичайним, був заборонений.

Цю картину бачили кінематографісти і потім йому прикро було протягом багатьох років знаходити в чужих роботах повтори сцен, епізодів, мізансцен, якихось акторських прийомів, суто мовних моментів. Коли через двадцять років фільм з’явився на екранах, Юрію Герасимовичу закидали, наприклад, що він вкрав цілий епізод у Тарковського. І він мусив пояснювати, що нічого із «Дзеркала» Тарковського не міг украсти, оскільки фільм був знятий на сім років раніше.

Фільм «Вечір на Івана Купала», хоч фактично і не був заборонений, просто тихенько зняли з прокату, немов його не існувало. І подумалося: що ж це за держава така, Україна, коли визнаному світом режисеру й оператору упродовж творчого життя доводилося виправдовуватися — а нерви псували свої ж, українські «критики», заздрісники й бездушне чиновництво — місцевого та всеукраїнського «розливу»!

… Ми сидимо в альтанці, на дачному подвір’ї, який заріс споришем. Уже роздивилися дім, який збудував Іллєнко без сторонньої допомоги: сам столярував, мурував, не кажучи вже про те, що незвичний для українського села бароковий дизайн будинку теж придумав Юрій Герасимович. На другому поверсі — велика зала, де планував проводити майстер-класи, тут же висять картини — Іллєнко ще й майстер пензля, о!

Розмова, яка велася упродовж оглядин, не завершилася й за столом — Іллєнка непокоять, здається, й уві сні проблеми кінематографу, українського села, української книжки, він гарячково розплутує наболіле: «Мені сказали: «Ви зняли поганий фільм «Мазепа», його не хочуть дивитися глядачі». Але це саме я чув майже сорок років тому після «Криниці для спраглих», це саме казали на ХХІV з’їзді Компартії, коли закривали «Білого птаха…», це саме чую і сьогодні. Коли наше суспільство перейшло на рейки споживання, перше, що ліквідували, так це розвинуту кіномережу, книговидання, мотивуючи тим, що немає грошей на їхне утримання. Кiнотеатри перепрофілювали в магазини, кав’ярні, а книгарня, як, скажімо, київське «Сяйво» — рейдерськи захопили. І ніхто не зміг протистояти — ні громадськість, ані нардепи: гроші сьогодні царюють в Україні, бездушність відсторонила духовність. Чорна мара насунулася на українську землю — бути біді»……

Як відомо, на лівому березі Дніпра біля села Прохорівка Тарас Шевченко намалював краєвид «Коло Канева». Але чи не найбільше захопився долею Шевченкових малюнків, а головне — відродженням пам’ятних місць, пов’язаних із долею Кобзаря, без перебільшення, Юрій Герасимович Іллєнко. На Михайловій Горі, де збереглися двохсотлітній дуб Шевченка та старезна сосна Гоголя, поряд із могилою Максимовича, на думку Іллєнка, слід було б провести санацію лісонасаджень, які цілком перекрили для огляду один із найвеличніших краєвидів України. Під дубом Шевченка встановити скульптурну групу «Мені тринадцятий минало… я пас ягнята за селом…», де малий Тарас малює краєвид, що відкривається з Михайлової Гори.

Був у Юрія Герасимовича намір відновити будинок Максимовича, спалений у 1974 році, і розмістити в ньому та інших спорудах їдальні санаторію, бібліотеку, літню дитячу школу національної еліти «Тарасова школа» (і програму школи розробив). Кожен семінар має закінчуватися виданням альманаху літньої «Тарасової школи» — тексти всіх лекцій семінарів «Тарасової школи», малюнки і твори її учасників — і розсиланням у всі школи України як методологічного матеріалу для створення програми підготовки майбутньої української еліти. Це справді благородний, патріотичний проект з увічнення Великого Українця.

… Востаннє в столиці Іллєнко був на похоронах Леся Сердюка. Тоді ж Юрій Іллєнко раптом зателефонував мені, й ми зустрілися. Я одразу й не впізнав Юрія Герасимовича — борідка, побита сивиною, надавала його обличчю солідності та мудрості пророка.

«Хочу залишити вам копії своїх малюнків до наших задумів щодо увічнення пам’яті про Кобзаря у Прохоровці», — привітавшись, мовив тихо, зажурено. Потім, глянувши увись, додав: «Тяжко стало боротися із золотопідківцями, не під силу мені їхня байдужість і небажання допомогти Фонду. Але цього хреста треба нести до кінця, хоч би в пам’ять про Тараса Шевченка».

… Я не забув, шановний Юрію Герасимовичу, що народилися 9 травня, підхопив Вашого духовного хреста і тримаю міцно: упорядкував енциклопедію «Черкащина», благословив у світ книгу «Іду за Шевченком», «Київська земля – Тарасова колиска». Як Вам і обіцяв, там, на дачі, в Прохоровці.

Віктор Жадько

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.