В культурному житті України відбулася непроминуща подія – обласній науковій бібліотеці Чернігова рішенням обласної ради справедливо присвоєно імена Олександра та Софії Русових! Здійснилося! До цієї події роками йшли подвижники української справи, воюючи з уламкам русссского міра, який сичав: хто такі ці українські буржуазні націоналісти, щоб стати на місце Галактіоновича? На жаль, подібні – українськи незрячі – трапляються досі.
Проте тішить, що громада і влада на цей раз об’єдналися, усвідомивши, що жодному порівнянню не піддаються заслуги перед Чернігівщиною Короленка і Русових — надто різні величини в українській культурі і державництві! Непорівнянна, звісно, радість від присвоєння імені Русових, з великою бідою, яку наслав учергове на нашу землю ворог. Проте, якщо вдуматися, то цивілізаційна боротьба – України і московщини – тривала в усі часи.
У кожній краплині води, яку люто випустили на наші береги росіянці, перетворивши її живодайну силу в страшну небезпеку, — сичить та сама отрута і лють, з якими вони нищили Україну і за часів Русових 150 років 
тому. Великі українці думали про майбутнє України і видавали часопис «Світло», відкривали книгозбірні в школах, видавали «Кобзар», створювали товариства рідної мови. Натомість російська імперія отруювала простір ненавистю.
Зі «Споминів» Софії Русової дізнаємося про те, що їхнє помешкання в Чернігові за перші роки статистичної праці Олександра Русова «було сповнене різноманітними інтересами». Коли він повертався після роз’їздів, «наша хата наповнювалась життям… Часто збіралась у нас молодь. Співали хором, підготовляли українські концерти, на яких Ол. Ол. завше співав з моїм супроводом на форте’пяні. Взагалі Стат. Бюро було в той час наче центром культурного життя Чернігова, ініціатива усіх громадських інтелектуально-мистецьких справах належала статистикам».
«До 1876 року в Чернігові не було жодної публічної книгозбірні, – пише Софія Русова, – ледве яку книжку можна було роздобути в книгарні Кранца. В один із своїх поворотів з повіту статистики вирішили зорганізувати громадську книгозбірню. Скликали на збори всю інтелігенцію, обрали президію: Червінський – голова, я – секретар, Тищинський – скарбник; ріжними концертами та виставами зібрали потрібні гроші, чимало книжок дістали в тимчасове користування…» (Русови також дали багато книжок з власної бібліотеки). Довго губернатор не хотів дати дозвіл на відчинення такої громадської бібліотеки, довго директор місцевої гімназії не дозволяв учням і близько підходити до такого небезпечного місця… Але бібліотека завоювала собі певне становище в громадянстві. Взагалі треба було дивуватись, скільки ця бібліотека була переслідувана адміністрацією, скільки трусів у ній зроблено за те тільки, що вона давала населенню міста справді гарні книжки. Але, незважаючи на це, вона проіснувала понад 10 років, її, як дитину, виплекала сама тільки опозиція».
Отака правдива інформація про організацію першої громадської книгозбірні у Чернігові, яку ініціювали Русови. Правда, Софія надумала тоді організувати ще й дитячий садок, аби навчити дітей читати, перш ніж дати їм книжку в руки. Зібрала 5-6 дітей, хоча меблів не було, проте були малюнки, діти почувалися добре… Але на біду з’явилася поліція і зачинила садок, «це зробив інспектор виключно з політичних підозрінь». Потяглося слідство… І хоча справа не дійшла до суду, але «перешкодила мені одержати посаду народної вчительки, бо начальство шкільне ставилося до мене вже з підозрінням».
Імперці завжди боялися українців, відчуваючи, що вони – їхній вирок! Боялися української книжки, мови, бібліотек, боялися носіїв українства і позбавляли волі або й життя. А в часи наших перемог лютували особливо, відчуваючи своє безсилля. Як от тепер. Але в усі часи, як от 150 років тому Олександр і Софія Русови, – з’являлися Янголами-Охоронцями люди, які лицарськи відвойовували і утверджували Україну.
Честь їм і їхнім славним іменам, які й сьогодні утверджують Україну. Дякую усім посестрам і побратимам, які утвердили Русових в імені Чернігівської обласної бібліотеки.
Галина Дацюк
