Останнім часом відчувала себе якоюсь напівздутою кулькою. Роботи багато — енергії мало. Навіть не знала чим маю підживляти той емоційний спад. І тут мені в пригоді стала книжка, яку запланувала собі на червневе читання. Це новий роман Ярослави Литвин «Вілла у Сан-Фурсиско» від Видавництво «Фабула», який наробив багато шуму в книжкових колах та став хітом продажів на недавньому Книжковому Арсеналі.
Та я купила книжку ще до всього цього, бо добре знала, що вона мені неодмінно сподобається. Те, що стиль авторки – то моє, я перевірила ще кілька років тому її романом «Рік розпусти Клауса Отто Баха». Відтоді ми стали друзями на Фейсбук, але особисто познайомитися не було нагоди. І ось недавно така нагода випала.
Саме пані Ярослава стала ініціаторкою, організаторкою, а відтак і модераторкою моєї презентації у Вроцлаві. І ми нарешті розвіртуалились! Мої надії справдилися, Ярослава виявилася саме такою, як я собі й уявляла: відкритою, іронічною та з тонким почуттям 
гумору. І завдяки цьому зустріч з книголюбами Вроцлава перетворилася на сеанс сміхотерапії. З Вроцлава я везла величезний заряд позитивних емоцій і красивезну книжку з автографом. І саме про неї розповім.
У свої тридцять пʼять років Оля з милим прізвищем Синичка встигла немало. Вона мешкала в чотирьох містах, вчилася в трьох вишах і двічі ледь не вийшла заміж. Завдяки своїй авантюрній вдачі вона не раз опинялася в непередбачуваних, а часом і в доволі пікантних ситуаціях. Хоча сама Оля вважала себе серйозною та практичною особою. І ось одного разу Оля вирішила, що їй в черговий раз треба кардинально змінити свій спосіб життя. Тож, зібравши родичів та друзів на застілля в честь своїх уродин, урочисто оголосила, що купує хату в селі Фурси.
Вона вже чітко уявляла, як зробить зі старої покинутої халабуди лялечку, як на білому фоні стін будуть милувати око блакитні віконниці, як на її вісімнадцяти з половиною сотках буде рівними шнурочками цвісти лаванда, як довкола цього цвіту будуть літати бджілки, як на деревах будуть співати птахи, а вона зранку виходитиме босоніж на траву і дихати щастям на повні груди.
Це буде справжня вілла, її вілла у Сан-Фурсиско. Хоча не лише це було у планах Синички. Насправді вілла у Фурсах – це, на її думку, геніальний бізнес-проєкт. Вона вже уявляла чергу з тих міщухів, які захочуть пожити в досконалому райському куточку на березі річки, виплеканому Олиними руками та її нестримною фантазією. Недаремно ж вона стільки часу провисіла на всяких там «пінтерестах» і вже точно знала, як зі старого непотрібного мотлоху зробити витончені вінтажні речі та перетворити своє нове обійстя в цукерочку. Якби Синичка знала, що насправді чекає її на шляху до здійснення мрії, то може б і не впряглася в цю авантюру. Та ні, дурниці! Все одно б вона за це взялася. Бо ніщо не може спинити ідею, яка вже зародилася в голові Олі Синички.
Ох, яке ж то було задоволення читати про всі перипетії Синички на шляху до здійснення мети! Але її сольну партію в цій опері доповнив і підсилив цілий хор інших колоритних персонажів. Насамперед це ще одна Оля – подруга дитинства Синички, на прізвище Добренька. Обидві Олі дуже схожі та кардинально різні водночас. Так зазвичай і буває з найкращими подругами, яким є що згадати такого, що соромно розповісти в пристойному товаристві. І хоч Оля Добренька поважна мама двох дітей та очікує появи на світ третього шибайголови, вона радо долучається до всіх феєричних авантюр Синички. Дует Оль вдало підсилює Юля. Вона приходиться Синичці рідною тіткою, хоч всього на чотири роки старша за свою племінницю. Юля належить до тих жінок, які з легкістю знаходять собі купу пригод на своє заднє місце. Тож вся родина вважає, що саме авантюрні гени тьоті Юлі й передалися Олі. Хоч я вам скажу, кожен член цієї родини, то ще той номер! Сумно з ними не буде ані Олі Синичці, ані читачам, що завдяки Ярославі Литвин матимуть задоволення спостерігати за пригодами цього строкатого товариства.
Особисто я сповна насолодилася цим іронічним мінісеріалом про добрих та щирих людей, які з кожного підсунутого життям лимона намагаються зробити перфектний лимонад. А для підсилення смаку можуть додати до нього рому, текіли чи хоча б просеко. Бо життя нам дається лише раз і другого в нас точно не буде. Навіть якщо саме нам випала ця клята війна, ми все одно не маємо права бути нещасними. І Оля Синичка та її оточення подає нам для цього гарний приклад.
Ярослава Литвин володіє великим талантом легко, весело та іронічно розповідати про глибокі проблеми та важливі речі. Всі її персонажі справжні, прямі та щирі. Їхня мова жива і ненаграна. Хоча, можливо, комусь вся ця історія видасться дивною й не надто правдоподібною, та тільки не мені. Бо признаюся по секрету, що теж маю таку навіжену родину, яка з легкістю могла б стати прототипом подібної історії. Вони такі ж прямі й безпосередні, інколи готові до хрипоти сперечатися з будь-якої дрібниці, а наступного дня забути про що сперечалися, вони можуть не надто толерантно жартувати і кепкувати один з одного, й на думці не маючи нічого образливого, вони схильні до авантюр та не надто логічних вчинків, в їхніх головах живуть особливі таргани різних видів і кольорів, вони не часто висловлюють свою любов словами, але якщо виникає потреба, то будь-якої миті готові підставити своє плече. І за все це я їх страшенно люблю!!!
Я щиро вдячна Ярославі за цю добру й смішну історію з терпкуватими нотками. Вона пробирає до глибини душі, примушує сміятися й плакати. На щастя наприкінці роману авторка дає нам надію, що це ще не кінець і попереду в Олі Синички та її близьких багато роботи, а отже й пригод. Бо попереду літо, літо у Сан-Фурсиско. І це прекрасно!
Галина Новосад
