Вона була балериною, витонченою, стрункою і загадковою… А він — ліричним поетом і нащадком французького офіцера із прізвищем De’Sossyur… Як усі французи, він легко закохувався, тим паче, що в порівнянні з першою дружиною (комісаршею з наганом) Марія здавалась неземною. Вони одружилися через кілька днів після випадкового знайомства в театрі, і він жартома називав її Муркою…
Балерина виявилась примхливою, скандальною та норовливою… А ще Мурка ревнувала свого поета до всіх і вся, навіть до віршів та його зошитів, які різала ножицями разом із його елегантними краватками, якщо він збирався на зустрічі із колегами.
Зрештою, Володимир Сосюра на одній із таких поетичних тусовок знайшов собі коханку та німфоманку Раісу Троянкер. І тоді балерина почала «стукати» на свого поета в енкаведе, а заодно і на його друзів та подружок…
Це тягнулось кілька років, доки інтрижка на стороні не закінчилась розривом, а законна дружина нарешті зрозуміла, скільки його колег постраждали від її емоційних доносів. І тоді 
Мурка навідріз відмовилась бути стукачем. І за це її саму заарештували та відправили на 10 років у сталінські табори, десь на лісоповал у ватнику. Її, витончену елегантну балерину у тоненьких шовкових панчохах…
Сосюра буквально сходив з розуму та писав заяви з проханням її звільнити в усі владні інстанції. Хоча і встиг втретє одружитися (французька кров заграла). Але він вже був відомим поетом, тому зрештою, після 5-ти років таборів, колишню дружину таки випустили. Вона була настільки нещасна та знесилена, що з Київського вокзалу, він ніс її додому на руках. І показавши на двері третій дружині, Сосюра залишився зі своєю примхливою Муркою до останніх днів свого життя. І це Марії поет присвятив свій найкращий ліричний вірш: «Так ніхто не кохав, через тисячу літ лиш приходить подібне кохання»…
Чи могла б ця love-story рухати сюжет у гучно розпіареному фільмі «Будинок Слово. Нескінчений роман»? Ще й як могла б! Як і десятки інших цікавих історій із життя відомих письменників. Замість цього кінематографісти, які ставлять собі в заслугу, що трудилися над створенням свого «шедевру» цілих 10 років, чомусь вирішили, що рухати сюжет мають не реальні великі люди, а якісь видумані персонажі: недолугий поет-невдаха, схожий на молодого Путіна, гарненька офіціантка та її товста тітка, які працюють в їдальні, а ще хороший руський енкаведист, який вербує та відвалює авансом недолугому поету тисячі доларів в пачках та дарує йому безплатно багатокімнатні апартаменти в кооперативі, чий дизайн скопійовано із дешевих голівудських трилерів. Де стіна зі стелажами приховує таємну, обладнану навороченою технікою для прослуховування, кімнату, якій можуть позаздрити сучасні шпигуни.
Наївна офіціантка раптом прямо там втрачає свідомість і падаючи, зачіпає ті стелажі, двері відчиняються, недолугий поет хапає офіціантку за горлянку, а потім передумавши робити з неї Дездемону, гвалтує прямо на письмовому столі. Гвалтує довго, з усіма пікантними подробицями… А ще сценаристам здалося цього мало, додали ще подібну зі згвалтування поетеси Раїси Троянкер, коханки Сосюри, яка між іншим ніколи в Будинку Слово не жила, але чомусь вирішила прати там постільну білизну в підвалі, зігнувшись у звабливій позі над коритом, картинно розставивши красиві голі ноги у дорогих туфлях на високих підборах…
Поета Сосюру у виконанні чудового актора Андрія Мая там покажуть епізодично, а його дружині взагалі дадуть сказати одну фразу. Але ці три слова «Щоб ти здохла!» разом із плювком у виконанні блискучої актриси Юлії Чепурко, прозвучать так емоційно, що в цей момент подумаєш: ех, ну таке кіно зіпсували…
Бо таки зіпсували. Замінивши українських геніїв Розстріляного Відродження якимись ходульними пластиковими персонажами. І як не намагалися відомі зіркові актори витягнути прекрасні образи Микитенка, Курбаса, Йохансена чи Тичину, сценарій не дав їм можливості цього зробити. Хіба що Хвильовий мав трохи більше екранного часу, де все одно було абсолютно невмотивоване його самогубство, і була повна відсутність логіки, коли продекларувавши своє знамените гасло «Геть від Москви!» на прощання письменника чомусь красиво та душевно співає російською мовою московський романс…
І не буду навіть про оту манну кашу, угон кухаркою машини, травку, яку пропонує покурити наш письменник американським колегам в присутності партійних функціонерів, та багато інших дешевих сюжетних поворотів, які фактично лише і запамʼятаються глядачу.
Щоб написати сценарій про Хвильового, треба хоча б на один відсоток бути Хвильовим… Або трохи бути Сосюрою…
Людмила Семенюк
Будемо сподіватись, що фільм про Довженка і Одесу 20-х років XX ст. вийде достойним.