Не стало ПОЕТА.
ВЕЛИКОГО ПОЕТА. Івана Драча. Про смерть цю вже написано-сказано. Літературознавці-критики. Фільмовики-режисери. Це зробили. Одначе – скажу. Про своє. Рвано-рублено.
По закінченні Шевченкового університету, за розподілом, я потрапив до обласної «Київської правди». Не шкодую. Ані цяти: об’їздив-обходив усю Київську область. І в Тетіївському районі не раз і не два був. І в Драчевих Теліженцях.
… Якось діло стало на розмову: Іван Федорович тоді чолив столичну письменницьку організацію (колишня вулиця Орджонікідзе, нині Банкова, 2). Потрібно було затвердити-підписати зроблене. Покійний закрив кабінета, чаював-кавував мене годин зо дві-три. Просив до спілки. Все це вельми зворушило. І неабияк. Драч прийняв мов янгола. Ба більше: як ЛЮДИНА ЛЮДИНУ.
До спілки я не схотів.
Проте враження: СТАЛО!!!
Потому: Народний Рух України – там, од вересня 1989 року, Іван Федорович став головувати. Ми з Юрком Лукановим робили тоді «За народний парламент», Анатолій Іванович Лупиніс та Ілько Кучерів їздили в Литву, до Вільнюса, Людмила Жильцова там друкувала, виборчим штабом керував Сергій Одарич.
Спілкування з Драчем вийшло на конкретну безпосередність: секретаріяти, головні ради в Інституті літератури, дискусії з Леонідом Кравчуком у головній спілчанській залі. Іще.. Іще… Іще…
Далі.
Ці зустрічі я означив як «походеньки». Вони мені навдивовижу дорогі!!! Чи робив «Самостійну Україну» (УРП). Чи, час по час, підіймав своє «Слово». Чи Аллі Маричевській допомагав-ставив-робив «Артанію», як Микола одійшов у засвіти.
З усім цим добром, часто-густо, перетинав у центрі столиці Івана Федоровича. Так просто метр не брав:
– Олександре, це праця, – підходив повагом, дістаючи з гамана сотенну, а чи й більшу купюру. Говорили, потроху, про непросте українське життя-буття. Про минуле-прийдешнє. Григорій Донець, архівний директор музею Павла Тичини, тому добрий і чесний свідок.
Востаннє забачилися на FB: десь за місяць до смерти Іван Федорович надіслав мені запит на дружбу. Звісна річ, я прийняв. Стали тут друзі. Отаке…
Спочивайте. Батьку.
У своїх Теліженцях.
З миром.
Олександр Сопронюк
