… 1986 року, вже на четвертому курсі факультету журналістики столичного Шевченкового університету, від моїх однокурсників, на мене було «накраплено» не мало не багато – 33 заяви (на курсі «рисачили» 12 стукачів, у кожній, з чотирьох груп, «старцювало» їх по три)…
Проте професор, доктор філологічних наук, завідувач нашої кафедри стилістики Алла Петрівна Коваль не відступила, «не здала»… Підтримали тоді мене і не дали з університету виключити Анатолій Погрібний та Василь Васильович Яременко…
Аж через 15 років, на зустрічі випускників, мені всю цю історію розповів Юрій Васильович Лисенко, викладав у нас сербсько-хорватську мову і вів семінар з української стилістики, а в богемному товаристві — Юрко Позаяк.
… Далекого, 2003-го, коли я редагував газету «Слово», мене взяли під нагляд: «топтуни», «слєжка»-«наружка», «прослушка»… Тоді, майже щодня, я заходив до письменницької ресторації «Еней». Вабили столи роботи майстра Валентина Жигуліна. Брали за живе сороміцькі пекельні молодиці руки художника Анатолія Базилевича. Дружина Сергія Гальченка тим часом в «Енеї» порядкувала, давала мені копійку, і я, «в «охотку», йшов на вулицю Інститутську, в овочевий магазин купувати буряк-моркву, часник-цибулю, капусту і всяку іншу городню всячину – інґридієнти, аби їм куховарити. За це мене смачно обідали.
Вже четвертий чи п’ятий день поспіль око брало чоловіка, що одиноко, самотою, сидів у кутку, коло шинквасу. І цього разу, на мої відвідини, він був на «посту».
Саме зайшов Сергій Гальченко. Жартували. Я відчував: Сергій щось «моє» знає. Одначе мені нічого не каже. «Він, цей дядько, – кивнула Гальченкова половина на «топтуна», – питався за тебе. Чи ти був…». Та ясна річ, подумалося мені. За кого ж йому ще питатись…
Тут, несподіванкою, Анатолій Григорович Погрібний.
Сама інтеліґентність. Гречність. Такт. Вихованість. Усе це дошкуляло, по-доброму! Світло од цього й чисто було!
– Сашо, може, по каві? – запропонував одразу Погрібний.
Я отетерів.
– Чи по коньяку, грамів по 100? Або ж карафу «білої»? – запалився Вчитель, присідаючи зі мною за одного стола.
На це я взагалі очманів: не щодня сам Анатолій Погрібний пропонує тобі коньяк і горілку. Я тоді був «на ямі», три з половиною роки не пробував нічого. І десь про це сьогодні – якщо вже до чесного слова – вельми шкодую: не гріх було б випити з Анатолієм Григоровичем, коли ще така нагода мала випасти – «поседіти» з самим Погрібним. Вона, власне, уже й не випала…
За столом пішла бесіда. Розговорилися.
– Сашо, як би Ви подивилися на те, щоб вступити до Спілки письменників?
Я відповів, що в нас є своя Асоціація українських письменників – при її початках, березнем 1997 року, стояли разом з Юрком Покальчуком, «Соломією», Ігорком Римаруком, Олександром Кривенком, Юрком Андруховичем… Там, у Спілці, постійно розколи… Майно… Про все це Василь Рубан писав у своїй статті «Мародери». На довершення, зі Спілкою газета «Слово» і я, як головний редактор, мав дев’ять судових засідань. Та й назагал: Спілка для мене – райотдєл КҐБ.
Це закрили.
Як-не-як, а спілчанське членство мало великою мірою притлумити-відвернути «конторні розроби».
— Як там у Вас вдома? – потурбувався Анатолій Григорович.
— Нещодавно був, – повів і я, зачепив Харківську автостраду Київ-Лубни: Симоненкові Біївці, Лазірки Володимира Підпалого…
– У нас нині такі студенти пішли, що вони може вже й не знають ХТО це такі… – посумував-запечалив Погрібний.
Кутовий «топтун» час по час підіймав на нас очі, намагаючись добрати про що це так довго поважний професор, доктор наук, літературознавець-критик розмовляє з богѐмним парубком (довге, у чорній тасьмі, волосся, шкіряні, «в шпорах», чоботи, джинси)? Що в них спільного?
Потому разом з Погрібним згадали університетські часи-роки… Початком на його лекціях я писав до нього питальні записки. Анатолій Григорович, тонкий і навдивовижу делікатний, одразу ж позначив один і той сам почерк.
Хто?
Я підвівся-зізнався. Питайте напряму (Погрібний дозволяв усе: питання, репліки, вільні дискусії). На третьому курсі складали йому іспит з української літератури. Два перших питання я розібрав спокійно. Третій пункт був: Павло Тичина, «Золотий Гомін». Іще в школі мама, викладач української літератури в Лісовому технікумі, помалу-потроху віднадила від дурної похабщини про Тичину, на взірець: «луччє з’їсти кирпичину/чим учить Павла Тичину» чи: «На Майдані, коло бані/ спить Тичина в чемодані». Або ж: «Літом я робила в полі/заробила бурячок/А як сніжило надворі я погнала «первачок».
Отож, я, студент, відповідав. Він, професор, слухав.
– Гаразд, Сашо, – сказав, перечасувавши. Підсунув до себе відомість і навпроти прізвища Сопронюк вивів «відмінно», не поставивши в заліковку нічого…
– Хочу, аби ви глянули на Тичину глибше, планетарніше, епохальніше. Є два тижні канікул. Час буде. Погортайте-почитайте ще Павла Григоровича. А наступного семестра зайдете, поговоримо…
– В «заліковку» оцінку тоді вписали? – вже тут, в «Енеї», глянув на мене Анатолій Григорович примружено.
– Так. Але не я. Покійна Лєна Гарбуз каліґрафічно вивела.
Тоді ж, після сесії, приїхав додому в Лубни, – оповідав я далі Погрібному. – Мама: ну, що? Дістав?
Наступного дня, на ранок, зібрала добру сумку, поклавши погорі два томи Павла Тичини і відправила на Полісся (Житомирщина. Радомишль. Переміжжя). До бабусі.
По-доброму, злий, з Лубен вибрався лише під вечір. У Радомишлі був дуже пізно – до села автобусів уже не було. Подався в місцевий готель ночувати. З Тичиною. Чергова просила, аби не роздягався: було немилосердно холодно. Тож скинув лише кожуха. На столі у неї стояв слоїк, викладений усередині ватою. Там тремтів градусник-термотетр.
– Нащо вата? – спитав у неї.
– Аби не бачити яка температура.
Власне вона, температура, мене мало цікавила – до ранку бачився лише з Тичиною. Перший автобус ішов о 5.20. З пасажирів не було нікого. Удвох із водієм ми й поїхали. Мороз стояв лютий, до крові. Аби було затишній і стояв дух у салоні, зняли задню «сєдушку». Вже Переміжжя. Зайшов до хати. Ввесь білий, морозний.
– Ой, мамочко! – сплеснули-вдарили в руки бабуся.
Я мерщій на піч. І зі мною Павло Тичина. Черінь. Теплó. Запашна сушка: яблука, груші, сливи, вишні, зернята гарбузові – одне-друге-третє деко застелили. Направду – як у Бога за пазухою було.
Павло Григорович ліг і на душу, і на серце, і на мізки: пішов і «Золотий гомін, і «…Сковорода», і «… наречена йде», і «На майдані», і все-все-все… Дві мамині книжки Павла Тичини ковтнув умент, біжком. З почуттям. Користю.
«Тичина створив поетичні символи ХХ століття великої образної сили: сонячні кларнети, золотий гомін, космічний оркестр, Ленін-антитхрист, колективізація традицій підрізація, партія веде, похорон друга…» — це науковець Григорій Донець у своїй божественної сили статті «Одіссея Павла Тичини». Іще перед цим: «Звісно, залежно від періоду, письменник свою епоху де оспівав, як мовив Тарас Шевченко, «без хитрої мови» – щиро й високохудожньо; де описав езоповим словом – іронічно, з підтекстом; де спрощено переказав – на рівні офіційної радянської преси, аж до примітивності. Такі були часи. І таким був поет, котрий, немов бодлерівський альбатрос, так легко і стрімко міг ширяти в небесах, але виглядав смішним і недолугим у натовпі невігласів і дурнів».
… Мама зустріла мене спокійно і глибоко, зі своїм високим, тичинівським, розумінням, що за два перемізькі тижні вже стало й моїм.
… З Погрібним наговорилися тоді донесхочу – «топтун» у кутку лише очима глипав. Подякувавши Анатолієві Григоровичу за гостину, я вийшов на гору, на 2-ий спілчанський поверх.
Сергій Анастасійович Гальченко добродушно пожурив: ні чарки не захотів, ні Спілки… Павло Михайлович Мовчан, що саме нагодився тоді на розмову, посміхнувся: мовляв, це ж таке…
Знову ж таки: Спілка письменників, зрозуміла річ, у разі чого могла б добре прислужитися правничим каноном і стати мені у цій справі за надійний тил, тим паче, щонайвищі спілчанські стовпи в усе це були посвячені. Одначе: просто допоміг — Анатолій Григорович Погрібний. Як ЛЮДИНА. Як УЧИТЕЛЬ.
Олександр Сопронюк
