В моєму дитинстві в сімейній общазі ввечері на Новий рік ніколи не було тата. Бо Володимир Васильович Горовий весь час був Дідом Морозом.
Чому завжди він?
Ну, по-перше, в нього був подарований якимсь солдатом з середньої Азії красівий халат. По-друге, оскільки він був головним механіком стройбату, то в нього в складі були держаки від лопат, з яких легко зробити посох і будівельні рукавички.
Окрім усього ті ж самі солдати, якшо забрати зі служби, завжди зроблять бороду. Ну, а окрім всього тато був людина-оркестр і не проти очолити свято.
Общага була довга з кімнатами по обох боках. Отож, батько починав з нашого крила по лівій стороні і поступово роздавав занесені напередодні сусідами іграшки, слухаючи віршики і пісеньки. Дійшовши до кінця коридору він розвертався і йшов по кімнатах в зворотньому напрямку.
Новорічна глянка увсю вирувала в тих кімнатах, де він вже побував. Інші терпляче чекали. Коли дальній кінець коридора ще жваво вигукував тости, на нашому було тихо. Правий бік ще чекав Діда, а лівий вже хропів в анабіозі.
Десь за три години до мене починали долітати звуки з-за стіни. Це Дід Мороз нарешті дійшов до сусідів з прекрасним прізвищем Таракан.
«Таракани прибігалі, всє стакани випівалі» — валував Дід, який вже був в самому кінці щорічної дороги коридором, де скрізь мусив «потрошку». Маленькі тараканенята співали, розповідали вірші, а я сидів, гортав «казки дядюшки Рімуса» і чекав.
Зрештою в дверях з’являвся дядя Яша Таракан і вносив ТЕ, що три години тому було Дідом.
— Тоня, — кричав він моїй мамі, — прінімай. Срубіло Вовку…
Діда Мороза вкладали на ліжко, він деякий час марно намагався встати, і зрештою підзивав мене пальцем.
— Стішок розкажеш?
— Ні, — мотав я головою.
— Може, пісню?
— Ні.
— Ну, й правильно, синок, — дід скидав бороду і перетворювався на батька, — давай я трохи посплю, а потім тобі книжку почитаю.
Він відрубався, а за дві години прокидався абсолютно тверезим і ми сідали святкувати.
В батька було дві прикольні речі.
Він швидко читав по діагоналі з повним засвоєнням тексту, і в нього не було похмілля. Я дуже хотів так швидко читать як він. Однак ось вже багато років щоразу прокидаючись після гулянки, думаю, шо спадок у виді відсутності похмілля — теж нічого так!
Руслан Горовий
