Читаю книгу «В карнавалі історії» Леоніда Плюща. Він чудово описує ту дивну, гнітючу, сіру і водночас цікаву атмосферу в Києві в 60-70-ті роки минулого століття… Брежнєв, застой, дисиденти, 1968, КГБ, Чорновіл, Дзюба, Григоренко, Симоненко, Світличний, Стус, Параджанов і т.д. Якоюсь мірою це нагадує описану Надією Мандельштам атмосферу в перші пореволюційні роки Києва. Кожної тварі — по парі…
Аби ми не тішили себе зайвими ілюзіями, Київ був реакційний. Реакційніший, ніж Москва…
Але! Кого тут тільки не було!!!
Марксисти і неомарксисти, кібернетики і уфологи, сіоністи, маоїсти, троцькісти, анархісти і монархісти, мольфари і антисеміти, кримські татари, ветерани УПА, мельниківці і бандерівці, націоналісти, богослови і містики, гіпнотизери і телекінетики, йоги, нудісти і буддісти…
І вся ця строката «амальгама» перебувала в якомусь постійному, тривожному взаємопов’язаному русі. Якось усі знаходили спільну мову між собою і знаходили точки толеранції та замирення перед спільним ворогом — режимом.
Я, грішним ділом, навіть став трохи розуміти КГБ. Кожного дня щось траплялося. Якась 
зухвала провокація проти совіцької власті. І якщо ти був якимсь ординарним капітаном КДБ, і варився у цьому вареві щодень, то тобі дійсно видавалося, що ти — останній воїн і стражник на воротах комунізму перед всякою нечестю…
Дуже цікаві персональні оцінки Плюща. Він не поважав «авторитетів». Плющеві Амосов, Глушков і Олесь Гончар — зовсім інші, ніж нам здається…
Цікава і реакція так званої «вільної Європи». Коли Леоніда Плюща посадили в психтюрму в Дніпропетровську, «ліві» Заходу збирали підписи на його звільнення. Категорично проти висловився тодішній лідер КП Франції Жорж Марше. «Леонід Плющ — націоналіст, а не марксист», сказав він…
То в крові таке…
Навіть український марксист передовсім бандерівець, а потім — уже марксист…
Віталій Чепинога
