Короткі новели (образки, шкіци, етюди, мініатюри, ескізи – як завгодно) я пишу давно. Люблю цей малий жанр. Бо й самі ми постаємо з малого – і в малу грудку перейдемо, завершивши всі земні справи.
Я не люблю слово «тексти», радше – проза.
Словесна тканина, зіткана з філософії і поезії, з печалі й радости. І немає прози великої і прози малої. Проза або є, або її немає.
Чимало з написаного втрачено у веремії життя, дещо викинуто з власної волі. Але з того часу, як Іван Чендей, прочитавши декілька новелок, написав на полях: «Ви – письменник!» – намагаюся ці опуси відкладати.
Назбиралося на книжку.
Довго міркував над назвою. Жоден варіант «не лягав», як кажуть стрільці. Назва з’явилася сама собою. Відпочивав у санаторії. Одного ранку прихопив з їдальні кусень хліба, щоб погодувати рибок в озері. А собі купив плитку шоколаду. Сів на лавицю, щоб почитати, але озвався мобільний. Щоб краще чути, я піднявся на узгірок, за кущем. А припаси залишив на лавці. Розмовляючи, я бачив як імпозантний молодий курортник ішов алеєю. Порівнявшись з лавкою, зупинився, оглянувся і швидко сховав мій шоколад до кишені. І пішов далі, наддавши ходи.
Я подумав: цікаво, а як інші?
Купив ще одну плитку шоколаду, поклав її поряд із скибкою. А сам із книгою примостився на лавці віддалік. З лісу вийшла бабуся з кошаркою. Хотіла присісти на лавці, але побачила мої залишені дари. Шоколад вона обережно поклала до свого кошика, а хліб одразу ж почала їсти.
Наступного ранку я продовжив експеримент.
Алеєю прогулювалася розкішна жінка з хлопчиком. Він біг наввипередки, голосно коментуючи кожну дрібничку. Коли підбіг до лавиці, на мить завмер. А тоді обіруч, як щось коштовне, взяв хліб і вигукнув: «Мамо, тут хліб для рибок! Я їх погодую, добре?». «Добре. А шоколад не чіпай. Це хтось забув. Може, якийсь хлопчик. Він за ним прийде».
Жінка запитально глянула в мій бік. Але я не був схожий на хлопчика, який губить шоколад.
І тоді я зрозумів, що це – про нас.
Одним у цьому житті потрібен шоколад, другим – хліб, а третім – і хліб, і шоколад.
Щоб відчути смак хліба, не треба їсти цілу паляницю, досить окрайця, навіть крихти. І ти розрізниш, де м’якуш, а де скоринка. Так і з прозою. Нерідко я зумисне відламую від цілісної картини життя ощипок і подаю його скупим начерком. Може, інколи він здасться гіркуватим і черствим, але це – хліб душі.
Схоже щось і з шоколадом.
Під цупкою, рипучою обгорткою захований гіркувато-солодкий смак втаємниченості. Для тих, хто хоче туди заглянути.
Мирослав Дочинець
