Нас було багато в домі.
І баба пекла хліб щодня. За день усе з’їдали. Через це, либонь, тільки в нас завжди на столі був свіжий хліб.
Баба вставала вдосвіта і бралася за тісто.
Я гадав, що це від сірого борошна в неї руки посіріли, і обличчя, і волосся, і очі…
Ми їли, а вона сиділа, склавши під грудьми руки, і втішно дивилася.
«Ти так любиш пекти хліб?» – якось запитав її.
«Я люблю вас», – відповіла баба.
Минув час, і я зрозумів: любов – це як хліб. Її треба випікати щоденно, аби вона завжди була свіжою.
Мирослав Дочинець
