Наші люди — то є вівці. Знаєш? Самі ніц не годні. Їх, курва, доять, з них здирають шкіру, а вони межи собов ворогують… Людям не потрібна зброя, їм потрібні гроші… Ще жоден наш український фільм про події сивої давнини не був таким актуальним. І не був таким потрібним зараз… — Я не хочу нікуди тікати, я хочу жити тут, на своїй землі… Здається, що саме Боже провидіння навіяло видатному українському режисеру Олесю Саніну сюжет цієі притчі.
Про протиборство добра і зла, про лжепророків, які зайняли місце Христа на таємній вечері, про Єву, яка зірвала райське яблуко та зрештою привела любимого до пекла, про Іуду, який отримав свої тридцять срібляків… І про нас, сьогоднішніх, яких доять та з яких здирають шкіру, і які ще півтора роки тому жадали не зброї, а грошей…
Тому не варто шукати у фільмі «Довбуш» історичних достовірностей. Шукай на екрані себе. А ще насолоджуйся магією сакральних карпатських гір, їхніми вершинами, на кожній з яких сьогодні є скелі, криниця чи джерело Довбуша… І вслухайся в слова, відлуння яких можна почути зараз в кожному куточку української землі, навіть на рівнині, серед степу Одещини чи на лісових галявинах Харківщини:
— Це мої гори! Я тут ґазда, і хто прийде до мене в хату та буде правити, як мені жити, вихаркає свої печінки…
Ми такі. І ми різні. Ми двоєдині, як два брати Іван та Олекса, тому й фільм називається «Довбуш». У одного Довбуша в руках торба з грішми та кривий ніж, на якому викарбувані імена загублених ним душ, у іншого — бартка, чарівний топірець, на якому гуцули з давніх давен клянуться у вірності рідній землі…
Сучасний автомат, як символічна бартка, зараз в руках замість камери у найкращого українського оператора Сергія Михальчука, який служить у 68-й бригаді, яка за містичним збігом обставин носить імʼя Олекси Довбуша. Це завдяки йому, кого Олесь Санін називає своїми очима (Мамай» і «Поводир» теж зроблені разом) ми маємо таке прекрасне візуальне полотно, зіткане із мережива міфічної загадкової краси нашої землі та наших людей, ще вчора заклопотаних буденністю, а сьогодні несподівано героїчними. І це завдяки Сергію Михальчуку та його побратимам ми з вами маємо змогу ходити в кіно, і взагалі жити. Пройшов війну Олександр Мавріц, Заслужений артист України, який так тонко, так глибоко зіграв у фільмі зрадженого чоловіка Марічки, в якому постійно борються любов та ненависть, біль та бажання помститися.
На передній лінії фронту з першого дня війни, незважаючи на поранення, шалено харизматичний і талановитий актор Яків Ткаченко, який увірвався в український кінематограф разом із культовою стрічкою «Припутні» та підкорив глядача майстерністю у «Безславних кріпаках». Він блискуче грає тут загадкового покровителя опришків, від якого в дитинстві Олекса Довбуш отримує у спадок оту свою чарівну бартку, із якою долає всіх ворогів.
Пішов зі столичного Театру оперети найкращий український Моцарт Дмитро Вівчарюк, присвятивши себе волонтерству, і який створив яскравий образ гуцульського мольфара.
— Коли борониш рідну землю, жодна куля тебе не візьме, — говорить знакові слова у фільмі найближчий побратим Олекси, якого грає актор Олег Шульга, який вже і сам став легендою, коли добровольцем пішов на Донбас після ролі льотчика у «Червоному», а потім був шалений «Позивний Бандерас» режисера Заза Буадзе, потім знову передова, підвищення у званнях за героїзм.
Це кіно дійсно робили легендарні люди і легендарні творці. Тому воно й вийшло таким красивим, таким містично пророчим… І коли ти тремтиш від страху в коридорі між двома стінами, і над тобою летять ракети, згадуй, що за тобою не оті дві стіни, а рідна земля із усіма нашими опришками… І почуй сакральну музику із найкращого епізоду у фільмі, коли опришки, ставши в коло навколо багаття, безбашено танцюють свій переможний танець аркан…
Танцюють, взявшись за руки, плече до плеча… І ти теж там, у тому колі… Бо як говорить Довбушу древньо-єврейський пророк БЕШТа, якого так блискуче зіграв відомий голівудський актор Лузер Тверськи:
— Так, я тут один, але людина ніколи не буває самотньою… І таки слава Україні!
Людмила Семенюк
