Дідо іноді читав мені з потертої старовинної книги. Читав дивовижні оповіді про опришків, звірів, босоркань, русалиць. Доки та книга лежала розгорнутою на його колінах, доти наша тісна хижка наповнювалася дивами. Моя мізерна душа то росла вгору, то забігала в п’яти. Дідо читав навіть у потемку, аби не палити лій. Як тільки він відкладав книгу – дива зникали. Світ вичахав і тьмарився.
Коли я підріс і міг уже вилізти на стілець, а зі стільця на скриню, то дістався до тієї чарівної книги. І обмираючи серцем, розгорнув її. Під шкіряною оправою виявився поторсаний зошит, а на сторінках – палички, хрестики й цятки. Так мій дідо, підручний лісника, облікував роботи в лісі.
Вже пізніше я дізнався, що він був неписьменний…
***
Баба мені пригадується як слугиня води. Перше, що вона робила, помолившись уранці, – йшла до криниці за свіжою водою. Сама причащалася нею і нас приохочувала: «Випий, серденько, водиці». Не згадаю, щоб вона силувала нас до їжі, а до води навертала всякчас.
І сама, що б не робила, де б не крутилася, завжди знаходила час на ковточок. Інші, збираючись на дальнє поле, пакували їду, а вона тягла на собі корчагу води. Коли нам щось боліло, першим ліком простягала воду. Коли дитина плакала чи не могла заснути, баба раяла матерям: «Ану лише дай дитині водички». Але перед тим переливала її сім разів із горнятка в горня. І це помагало, бо вода з її рук направду була інша, і на смак, і на поміч.
У глибокій старості (прожила без кількох днів сто п’ять літ) баба казала: «Водиця, святилася б, держить мене на світі, свіжить сухі кости». Тоді вже вона була тоншою і легшою за глек, який носила замолоду. Як святочний вузлик, чепурна, чистенька, вмита, свіжа. Ущипне з кукурудзяного коржа, відірве кілька виноградин і п’є воду. Так і жила останні роки. На воді. Пила і молилася. Ще й прицмокувала, смакуючи: «Яка солоденька, яка ситна, яка дужа!»
Баба відійшла, а дзбаники з водою лишилися по ній у кожній нашій світличці. Аби вода завжди була під рукою, аби не забувати про неї. Як про молитву…
Я був ще малий, коли її ховали. Стояла серпнева жарота, могилу копали як камінь. Щойно поклали труну до ями і стали кидати камінці на дошки, як ударили сліпучими батогами блискавки. Зірвалася злива. Спішно загрібали яму, а струмки з цілої гори стікали борознами цвинтаря і шукали собі шпарини в свіжому насипі, під яким спочила баба. Небесна вода знайшла її і там. І мені, малому, було з того радісно.
Мирослав Дочинець
