Ще у березні, до дня народження Ліни Костенко шукав цю книгу, щоби похвалиться, і не міг знайти, ніби крізь землю провалилася… Шукав за двома адресами… Навіть сина підключив – і все марно. «Заховалась» книжка… І правильно – тоді ж піст був, а отже, треба стримувати свою гординю…
А оце аж тепер знайшлася…
«Сад нетанучих скульптур». Коли ми, студенти факультету журналістики Київського університету імені Т.Шевченка, колядувати ходили, то до Загребельного нас не пустили (номенклатура ЦК, ая!), а після Дрозда, 
Жулинського, Плачинди насамкінець йшли до Ліни Костенко.
Приймали нас скрізь гарно, зрештою, зі святошнього столу нам тільки вдавалося десь щось перехопити, як тій козі, що йшла через місточок та вхопила кленовий листочок. Просто ніколи було — колядували, співали…
Але в Ліни Василівни нас приймали найкраще саме щирістю — там наші дівчата-співухи відводили душу і заряджалися самі теплотою. Пригадую, була тоді донька Ліни Василівни Оксана Пахльовська.
Оскільки я співаю тільки після третьої чарки, бо після першої й побити можуть за безголосся, то довелося 
мені бути в колядницькій ватазі Козою. Ох, і боки боліли, бо ж «у Михайлівці та й хлопці стрільці» і коза мусила гепатись на письменницькі підлоги…
Зате маю ось такий автограф від Ліни Костенко: «Дорогій Козі з любов’ю, щоб і наступного року зустрітись! Ліна Костенко. 31\ХII 1987».
Колядувати ходили по совєтському календарю, бо й так міліцейський «бобік» за нами по місту їздив…
Василь Чепурний
