Спілкуватись про поезію випадає не часто (може, воно й на краще), але пригадую історію шестирічної давнини, що трапилась на вокзалі. Очікував на поїзд, який запізнювався вже на 10 хвилин. Я між тим робив нотатки до записника, чим неабияк зацікавив сусіда, що сидів поруч на лавці – німця, трохи старшого за мене.
Коли замість обіцяних 10 хвилин, поїзд запізнювався на 15-ть, німець делікатно запитав:
— Перепрошую, якщо заважаю, Ви вірші пишете?
— Так, — потвердив я.
— Дуже цікаво… Вперше бачу, як люди пишуть вірші.
— Через те, що поети римують зазвичай на самоті.
— Так, напевно… А що, скажіть, комусь і зараз потрібні вірші?
– Вони завжди комусь потрібні!
– Гадав, що Ви скажете — вони Вам потрібні…
— Мені вони якраз абсолютно ні до чого.
– О!, — німець здивувався. – Напевно, Ви жартуєте. А що, скажіть, за вірші зараз платять гроші?
Я дістав із кишені гаманець, де було кілька купюр номіналом 10 євро.
– Ось, — сказав я, — це все, що заробив віршами.
– Так мало? – мій випадковий сусід, мені здалося, аж розхвилювався.
– Чому мало?, — заперечив я, — тут же моя банківська кредитка ще. Може, на ній лежить мільйон за останню збірку поезій?!
– Я так не думаю, — посміхнувся німець.
– Я – теж. А шкода!
– Скажіть, — знову запитав німець, — у світі зараз багато хороших поетів?
Я подумав, якщо скажу «багато» — буде неправдою. Скажу «мало» — теж не зовсім так. На щастя, відповідь знайшлась сама собою:
— Як завжди, — відповів я, — рівно стільки, скільки потрібно.
І тут – за всіма законами жанру – прибув потяг, котрий запізнювався.
Михайло Юдовський
