Я не фанат Бельмондо, хоча більшість його фільмів переглядав із задоволенням. Мені він цікавий не стільки в ролі гравця ролей. Для мене Бельмондо – феномен синівської відданости. Його батько, походженням сицилієць, був поденним скульптором, ліпив бетонних купідонів для муніципальних водограїв. А оскільки на натурників грошей не мав, то йому позував син…
Дитинство минало в тісній, запорошеній майстерні або за риштуваннями новобудов. Купідони виходили гарненькі, гладенькі, кучерявенькі. На себе ж малий Жан-Поль ніколи не дивився в дзеркало. Аж поки один п’яничник із їхнього кварталу не відкрив йому очі. Спересердя кинув скульптору: «Ти з нього ліпиш янгола, а він – «іль бруто». Тобто – «потвора» італійською. Батько кинув кельму і твердо сказав: «Твій зір спаскудило вино. Ти нічого не бачиш. Мій син – «бебель». Тобто – «красунчик, пестунчик долі». І малий Жан-Поль повірив батькові, хоча дзеркало промовляло цілком інше.
До Національної консерваторії драматичного мистецтва його ледве прийняли, заплющивши очі на «образ обличчя», бо мав гарний голос. Він сам на це не сподівався, але підохотив батько: «Все буде добре, ти – бебель».
У першому фільмі «Мольєр» перед показом вирізали епізоди, де грав «пестунчик долі». Щоби не ображати естетичний смак глядачів. А потім… потім одного прекрасного дня він стає кумиром молоді, а фільми з його участю – найкомерційнішими у Франції та світі. І ось його запрошують на вручення кінопремії «Сезар» за фільм «Пестунчик долі». Він довго вмовляв режисера Клода Лелуша дати фільму саме таку назву. Але від церемонії та нагороди відмовляється, бо… автор престижної статуетки свого часу насміхався над цементними купідонами його батька. Простого ремісника, який виліпив із звичайного незугарного хлопчика дивовижний талант.
Його інструментами були – віра, надія, любов. Були.
Тепер чудового сина чудового батька не стало…
Мирослав Дочинець
