Колись, на світанку кар’єри, я отримала пораду від своєї наставниці, відомої тоді журналістки Кальчинської, яка пережила блокаду, війну, втрату чоловіка, та й взагалі її життя матері-одиначки, як і кар’єра, в умовах тотального партійного режиму, не були солодкими. Якось, коли я занедбана, у депресивному стані, прийшла на роботу, бо мала якісь дрібні неприємності, які здавались тоді мені вселенською катастрофою, ця мудра, завжди елегантна та вишукана жінка дістала із красивої сумочки свою дорогу помаду та подала мені.
І сказала лише одну фразу, яку я запам’ятала на все життя: «Чим більше у мене неприємностей, тим яскравіше я фарбую вуста». З тих пір це моє життєве кредо…
Один із моїх улюблених письменників Мілан Кундера, автор щемного бестселера «Нестерпна легкість буття», роману про любов, тоталітаризм та еміграцію, сказав майже те саме, що й Тетяна Іллівна про колір 
своєї помади. «Сама того не усвідомлюючи, людина творить своє життя за законами краси навіть в часи найглибшої безвиході».
Тому так багато у ці дні яскравих крашанок на наших столах та ніжних пасок із білими шапками, квітів онлайн та наяву, гарних побажань добра та любові… Тому так розквітла в Україні поезія, галереї зашкалюють від яскравих художніх полотен, повні аншлаги в театрах, і народ валом валить на ліричне кіно — «Люксембург, Люсксембург»…
А у Світлий Великодній тиждень особливо хочеться світлого… Яке б здолало оту нашу нестерпну легкість буття, коли мусиш жити одним днем… Хочеться світлих емоцій, думок, зустрічей, слів, надій… Хочеться розмалювати холодну та вологу весну рожевими фарбами… І оскільки одна із друзів (вже колишня) зневажливо назвала мене «білі польта», присвятивши мені величезний пост у фейсбуці, я зумисне змінила пальто на рожеве… Колір, який, як і білий, тут не носять взагалі, бо він різко констрастує із їхніми сірими будинками, їхніми суворими скелями навколо темно-синього озера, із лісами, які темно-зеленими хвилями обрамлять такі ж темні гори, із їхніми вічними непроглядними дощами, сірими туманами, мокрим чорним асфальтом, коричневими дахами, із темними шпилями католицьких соборів, Бахом та Бетховеном, які мінорно звучать у органних залах…
Загальна маса городян — у такому ж сірому, чорному та коричневому… Але я помітила, як світлішають обличчя людей, коли вони зустрічаються зі мною поглядом… І я посміхаюсь їм у відповідь, посилаючи 
рожеві флюїди теплоти, так само, як роздаю лебедям, які мене пізнають (хоч я і не в білому), хліб, а сьогодні їм пощастило поласувати моїми панетонами…
Колір буття має значення.
Благополучна Швейцарія, яка ніколи не воювала, лідирує серед європейських країн за кількістю суїцидів, а психологи, які лікують депресії, одні із найбагатших тут спеціалістів. Можливо, тому люди так люблять посміхатись перехожим, ніби інтуїтивно прагнуть отримати позитив… І тоді небо у відповідь несподівано світлішає… Мабуть, це важливо, бути антагоністом метелику, який змахуючи крильцями на іншому кінці планети, спричиняє повені, циклони та цунамі…
Людмила Семенюк
