Три ночі місячний, космічно-святий німб над Лаврою… Мороз мінус 11 вранці… Тисячі вірян не лише з Києва, а з інших українських міст, електронні рамки на вході, перевірка паспортів, речей, заборона пронести навіть пляшку води, поліція з автоматами, телеекран на площі, прямі трансляції на всіх каналах… Фантастична краса Успенського Собору вкупі з тривогою, що він вже був підірваний енкаведистами напередодні Другої світової, ганебна позавчорашня спроба колишніх «хазяїв» украсти іконостас, ніби це мікроволновка в Бучі, намагання ними ж спровокувати конфлікт інсинуаціями про захоплення, тривожність у кожному погляді охоронців…
І раптом урочисті малинові дзвони Лаври линуть над Різдвяною столицею, заглушаючи страх і тривоги, зневіру і сумніви, дзвони, які лікують тіло і душу… Дзвони, які сповіщають про те, що вперше за майже 400 
літ тут сьогодні звучатиме українська молитва…
Купка священників у білому одязі, схожих на перших Апостолів Христа, мужньо починають святкову службу посередині натовпу, де важко в тисняві навіть підняти руку, аби перехреститися… Але наскільки спокійними та щасливими були всі ті обличчя, що я зрозуміла, що означає слово — блаженність…
І лише напружені погляди військових, стрімкі рухи охоронців у штатському, рації у їхніх вухах видавали, як насправді все це було небезпечно. Як на фронті. Бо є в нашому житті ще й духовний фронт, де теж треба перемагати ворога…
Неймовірна акустика храму, красиві і схвильовані голоси священників, що лунають у піднебессі. І можна нарешті видихнути, коли вони входять до вівтаря, де вільніше і безпечніше… Урочистий та суворий Митрополит Епіфаній у стилізованій під вишиванку рясі, його молитва за звільнення землі української від чужинців, відверта Різдвяна проповідь, обличчя в натовпі членів уряду та парламентарів, військовий із оселедцем, якого жінки пропускають без черги до причастя, веселі колядники з Гуцульщини…
Їхнє голосисте — роди, Боже, жито ще й на нове літо; роди, Боже, сливи, щоб були щасливі; роди, Боже, бджоли, щоб були здорові… Щирість обіймів священницької братії у вівтарі, гордість на їхніх втішених розслаблених обличчях: вони змогли… А владика втомлено знімає свої святкові рицарські обладунки, і поправляючи хреста на чорній буденній рясі так, як військові поправляють перед атакою бронежилети, рішуче, ввівши в ступор охоронців, впевнено йде до виходу просто крізь отой тісний тисячний натовп…
Нехай, Господь, буде милість твоя на нас, бо ми надіємось на Тебе…
Людмила Семенюк
