Добре мати цілу купу котів навколо. Якщо почуваєшся погано — подивися на кішок, тоді тобі стане краще, бо вони все знають, знають таким, яке воно є насправді. Їх нічим не здивуєш. Вони просто знають. Вони рятівники.
Іван Безсмертний
***
Він з’явився біля моїх дверей одного вечора — мокрий, худий, побитий, заляканий, білий, безхвостий і косоокий кіт. Я впустив його і нагодував. І він лишився. І навчився мені довіряти.
Але одного разу приятель, під’їжджаючи до будинку, переїхав його. Я відніс до ветеринара те, що лишилося. Ветеринар сказав: «Шансів небагато, ось пігулки, його хребет переламано, але він був зламаний і раніше, і якось зрісся. Якщо він виживе, то ніколи не ходитиме. Погляньте на знімки: у нього стріляли, дріб залишився всередині. Ще в нього колись був хвіст, та його відрізали».
Я забрав кота додому. Було спекотне літо, найспекотніше за багато десятиліть. Я поклав його на підлогу у ванній кімнаті. Дав йому води та пігулок. Але він не торкнувся ні їжі, ні води. Тоді я вмокнув палець і змочив його губи і почав його вмовляти. Я не відходив від нього ні на 
крок і розмовляв з ним, і ніжно гладив його, а він у відповідь дивився на мене блідими блакитними косими очима.
Минуло кілька днів. І ось він уперше зрушив з місця. Поповз на передніх лапах (задні не працювали). Дістався до свого лотка і заліз у нього. Я почув труби, що сповістили тут, у цій ванній, і всьому місту, про можливу перемогу. Я вболівав за кота – мені теж дісталося від життя, не так як йому, але все ж таки не слабо.
Одного ранку він став на ноги, знову впав і глянув на мене запитливо. “Ти зможеш” – відповів я. Він намагався знову і знову, підводячись і падаючи кілька разів і, нарешті, зміг зробити десяток кроків. Він хитався, як п’яний, задні ноги ніяк не хотіли йти, він знову впав, відпочив і знову підвівся. Решту ви знаєте: зараз у нього все гаразд.
Він косоокий і майже беззубий, але котяча спритність повернулася, і цей особливий вираз очей нікуди не подівся. Коли я даю інтерв’ю, мене питають про життя та літературу, а я згрібаю в оберемок мого косоокого, підстреленого, переїханого, знехвосченого кота і кажу: «Ось, погляньте». Але вони не розуміють і перепитують: “Ви кажете, на вас вплинула проза Селіна?” “Ні!” – я піднімаю кота. – «На мене впливає те, що відбувається! Наприклад, це! Ось це! Ось це!”
Я піднімаю його до стелі в цьому прокуреному, п’яному світлі, але він спокійний, він розуміє… І на цьому всі інтерв’ю закінчуються. Але іноді я таки гордий, коли бачу картинки в журналах: ось це я, а це — мій кіт, на фотографії разом. Він теж знає, що це все нісенітниця, але все-таки іноді від цього легше.
Чарльз Буковськи
