Наша колега журналістка Надія Махінчук на пенсії розкрила в собі ще один талант — художній. Вона не тільки свою дачу на Київщині оздобила з багатобарвним народним колоритом (зобразила козака Мамая, калину, волошки, кота-воркота), а й «оселила» лелеку, жар-птицю, солов’я та інших диво-пташок на стінах батьківської хати у селі Вербовець на Вінниччині (нині в ній живе братова дружина).
Надія Леонтіївна згадала, що в дитинстві весь час малювала хату в мальвах і соняхах поруч із розкішними кучерявими деревами. Через багато років збагнула, що дитиною намалювала своє майбутнє!
Тепер її дачний будиночок із ранньої весни і до морозів потопає у квітах. На клумбах мирно співіснують і окультурені представники флори: первоцвіти, соняхи, лілії, троянди, півники, півонії і хризантеми, — й дикі: коров’як, сокирки, кульбаби…
Усю цю красу Надія Леонтіївна захотіла закарбувати на стінах батьківської оселі та власного будинку. І захопившись, почала розписувати все, що трапиться на очі: дощечки, таці, двері, стіни в гаражі та літній кухні…
Натхненна жінка додала барв і звичним побутовим речам — глиняним глекам, жбанам і навіть старому маминому горнятку. На стінах малює гуашшю, додаючи клей, а для буденних дрібничок застосовує акрилові фарби і лак.
«Не скажу, що шедеврально, все на хлопський розум роблю, але мені це додає задоволення й оптимізму, — каже Надія Леонтіївна. — Я не нидію світом, не скаржусь на негаразди, а живу в творчому потоці й вдячна за це Всевишньому, а також своїм батькам, які виростили мене».
Вона завжди згадує тата й маму, коли поринає у творчість.
«Батьки були дуже красиві й добрі. Тато Леонтій просто з армії одразу ж пішов на війну. За збитий фашистський літак та за порятунок солдатів був нагороджений Орденом Червоної Зірки. Пройшов усі найпекельніші битви, зокрема Сталінград. Повернувся з війни 1946 року, тяжко працював комбайнером у колгоспі. Мама Лідія трудилася на «нормах»: то біля тютюну, то на косовиці, то цукрові буряки з багнюки витягували, то кукурудзу по змерзлій землі збирали. Ще й нас, дітей, залучала збирати той злощасний тютюн — мусила, аби не оштрафували за несвоєчасний збір. І все це під палючим сонцем. Тютюновий сік в’їдався у шкіру, вкриваючи її, наче дьогтем. Ніяке мило не брало ту біду. Відмитися могли лише лободою, змішаною з дорожнім пилом… Словом, набідувалися батьки в тому колгоспі. Та й нас, чотирьох дітей, мало бачили. Бо їх ніч виганяла на роботу і ніч приганяла додому. Тато так і не дожив до пенсії, а мама хоч і дожила, але її важку працю було оцінено в декілька червінців… Батьки-колгоспники просто не мали можливості дати мені художню освіту. Не мала чим малювати, навіть кольорові олівці були розкішшю», — пригадує майстриня.
Не стала Надія художницею, але доля привела в журналістику, яка відкрила їй простори людського буття, розширила світогляд.
Вона працювала в центральних і урядових виданнях, тримала руку на пульсі подій. Колеги й досі підтримують зв’язки з колишньою керманицею відділу новин нашої газети. Улюбленими темами для висвітлення стали народні звичаї, українські традиції та мистецтво, новації у медицині. У центрі її матеріалів завжди були неординарні творчі особистості.
А тепер уже й сама Надія Махінчук — як майстриня й художниця — героїня матеріалу.
До речі, чоловік Надії — журналіст і письменник Микола Махінчук — у такій садибі почувається щасливим!
Людмила Опанасенко, «Голос України»
