Шкода, що Бахмач не розказав мені про нову книжку Костя Москальця «Стежачи за текстом». Її видали торік у Львові, і там є прецікавий есей «Бахмач Пасажирський». Який хоч і подужав тільки у два прийоми, але віддав належне пречудовому стилю автора. Автора єдино-знаменитого для мас твору «Лиш вона, лиш вона…», покладеного на музику Чубаєм.
Ще пренесподіваними були два есеї про Володимира Кашку і напівмістичну групу ДАК. Все це теж про Бахмач, і то дуже докладно, зокрема про групу нон-конформістів початку 1980-их у тому залізничному закутку Чернігівської «УССР».
У групі були сам Володимир Кашка (до речі, на його будинку досі нема меморіяльної дошки, а дарма), Микола Туз, автор есею Кость Москалець та Андрій (тепер Анвар) Деркач.
З прочитаного про бахмачан 1980-их зрозумів, що саме цей «райцентр» був місцем «перегнивання» старої козацької шляхти, яка ще фізично домінувала в околицях міста навіть після Другої світової війни.
Власне, специфічна атмосфера опору та релігійних переживань розтрощених козацьких гнізд, якась особлива форма «урбанізації через Бахмач» козачих дітей, створила відповідне тло групі ДАК. А потім, вже у наші часи, це дало виразні імпульси національного ірредентизму. Що на тлі сусіднього примосковщеного Конотопу, з його потужними кримінальними групами й самоцензурою на українське, та придурманеної Борзни, виглядало опукло й трохи потойбічно.
Одне слово, браво ветерану пера Костю Москальцю. Читаю помаленьку. Збираюся на Бахмач…
Ростислав Мартинюк
