«Баран. Брр, що то за прізвище для поета-лірика? Як красиво звучать Сенкєвіч, Ґомбрович, Раймонт, навіть Бараньчак чи Баранович, чи мій стрий, який мав те ж саме прізвище, що і я, але заховався за літературним псевдонімом, як його улюблений Каспрович (ніколи мені не подобався).
Баран з великими рогами. Цап. Самець. Вівця. І лагідніше — Баранець Божий, що не день, то гожий. Бекали за мною. Мій Ісусе, як то мене вкурвлювало, як мене то боліло, коли переслідували мене обидва прізвиська полями, садами, дорогами, до школи і зі школи боженцької. Крім того — ще й картавив або ж не вимовляв «р». Багато дошкуляли мені, малому хлопцеві, коли йшов у магазин за покупками і вимагали повторювати: «Чорний баран в крапку черлену гризе траву, крутячи мордою…»
Були то для мене тортури. «Толтули». Дражнилися — скажи «р», скажи «р»… А в мене виходило «л» і встидався того. Деякі прозивалися мені «Балан». Провінційні містечка і села виповнені садистами»
(Юзеф БÁРАН. Концерт для носорога: щоденник поета на переломі століть. Познань. 2005)
З Юзефом Бàраном ми познайомилися в жовтні 2007 року в Криниці. Він зайшов до їдальні, де обідали письменники, які приїхали на фестиваль поезії, і на всю залу крикнув: «Де тут є Бàран?». А коли ми прощалися, він же вголос зробив таке резюме: «Кожна література повинна мати свого Бàрана»…
Юзеф Бàран — один із найцікавіших поетів свого покоління, декілька разів номінувся на Нобелівську премію. Ми інколи переписуємося на Фейсбук, а тепер я взявся читати його щоденники, які вирішив частково перекласти.
Євген Баран
