Ця жінка сьогодні померла в москві від COVID-19. Вона задихалась, але її відправили помирали додому, бо в лікарні нема місць… для таких, як вона. Але я не про те… Я про те, що ось ця жінка на фото, яка померла сьогодні у далекій для мене ментально та географічно Москві, на мій погляд, є уособленням кількох поколінь людей на велетенському пострадянському просторі.
Ментально вона дуже схожа на мою маму.
Я цілий день дивлюся на це фото чужої мені жінки з москви і плачу. Розламані дужки окулярів мама скріпляла канцелярською скрепкою. На нову оправу грошей ніколи не було. Бо були діти з їхніми музшколами, інститутами, весіллями, кооперативами, онуками. Нова оправа — то розкіш, та й навіщо, коли є канцелярська скрепка…
На голову мама вдівала — у будь-яку погоду — таку саму поліесторову хустку. У мами була хустка з дурацькими блакитними метеликами. А на голові мама раз на півроку робила ПЕРМАНЕНТ. Це коли волосся за допомогою якоїсь термоядерної хімії запліталося у спіральки, які не розпліталися упродовж багатьох місяців. Дуже зручно і головне – економно…
І оця синтетична кофта на плечах – мейд ін ГеДеР. Страшний дефіцит колись. По талонах. Вдівалася раз на рік, наприклад, для походу в гості. І так – тридцять років поспіль… І лице, яке не знало косметики і кремів. І приречено стиснуті губи без помади. І найболючіше – оці очі. Безмежно, неможливо добрі. Шкода, що не видно рук. Але я знаю, які вони – без манікюру, натруджені і пахнуть «Цвєточним» милом. Це люди покоління, яке вижило наперекір. Наперекір усьому. Наперекір системі, яка свідомо їх знищувала.
Учора була річниця Чорнобиля і я не написала, як моя мама — з сотнями тисяч таких самих, що ВИЖИВАЛИ НАПЕРЕКІР — штурмувала плацкартний вагон, притискаючи до грудей трирічного онука, тікаючи з Києва.
Вони вижили, попри все, народили і виховали здорових дітей (непогано, до речі, виховали, без смартфонів, але із паперовими книгами), «пахали» все життя за копійки, раділи мізеру, стояли в черзі за шпротами перед сьомим листопада, річницею Вєлікого Октября (дві банки в одні руки) і слухали радіо «Свободу» уночі на дачі, під домашнє винце, у компанії «своїх».
Але, бачите, Система – вона живе й сьогодні. І знищує сьогодні тих, кого не змогла добити багато років тому. Ось цю жінку, приміром, просто відправили з COVID додому — на видиму смерть, бо, вочевидь, лікарняні палати зайняли більш впливові та більш грошовиті…
Учора була поминальна неділя, але я не змогла поїхати на могили батьків. Сьогодні я запалила свічку у Володимирському соборі. Господи, дорогий мій… упокой душу спочилої раби твоєї Ганни, і усіх православних християн (і цієї невідомої мені жінки з москви з такими добрими і печальними очима), і прости їм усі гріхи їхні, вільні й невільні, і даруй їм Царство Твоє Небесне і сотвори їм вічную пам’ять.
Мамочко моя дорога. Моли Бога за нас усіх там, на небі, серед райської прохолоди, далеко-далеко від системи, яка полювала за тобою усе твоє життя. Але так і не вполювала.
Галя Плачинда
