“Справді, критик – навіть не посередник між письменником і читачем, критик – співтворець письменника в кожній темі; пишучи про твір письменника, критик змагається з ним; критик, уже незалежно від письменника, поринає в сферу його теми, ідучи від твору до першоджерел його, знаходить героя твору і, всією силою свого художнього відчуття проникаючи в психологію, в суть явища, в оточення, дає тверезим публіцистичним словом розкриваючи образи твору, “зустрічну” трактовку об’єктивної дійсності.
Отже, об’єкт критика – ті ж питання широкої громадськості, суспільство, людина. (Ідеться, звичайно, про критика-митця, а не про тих юнаків, що “висловлюють свою думку про твір” і на цій підставі одержують звання письменника разом з квитком члена Спілки, як і не про тих літературних дегустаторів – професіоналів-рецензентів, що менше навіть не смак, а більше за значністю теми й … імені автора 
безапеляційно визначають гатунок кожного нового твору).
Взаємини художньої літератури і критики – це змагання і боротьба, змагання поглядів, часто – характерів, але завжди – талантів. Пильнуй, читачу, – ти ж бо суддя”
(Олексій Кундзіч. Шукання. 1949)
“Колись випускались такі книжечки: як писати оповідання, як писати п’єсу, як пишуться вірші. Щось на зразок самоучителя гри на гітарі. Там були тверді, нерозтяжні, як цифри, правила й патентовані рецепти – як вибирати тему, як будувати сюжет, що таке зав’язка і кульмінаційний пункт, гальмування, розв’язка, очуднення тощо. Всією цією системою правил сьогодні ми займатись не будемо і ось чому.
По-перше, я говорю з художниками і знаю, що ви не писатимете за правилами. Це не означає, що ви неодмінно писатимете всупереч правилам, – ні, ви просто не будете ставити їх у хвилини творчої праці перед собою, ви будете в такі хвилини ігнорувати їх. Хай цим займаються теоретики. Хай вони виводять правила з вашої творчості. Воно так і буде. Повторюю, це неминуче, інакше література застигла б десь на першому її етапі”
(Олексій Кундзіч. Не втрачайте відчуття народу. 1956)
“Відколи існує перекладна література, ще з часів, коли перекладали зі староєврейської на арамейську, з арамейської на грецьку, і до наших днів практично існує лише два засоби перекладу: реалістичний, творчий, внаслідок якого правдиво передавався оригінал – тобто власне переклад, і другий спосіб – буквалізм, послідовне копіювання слів, внаслідок якого з’являвся текст, невідповідний оригіналові, тобто власне не переклад. Тут ми можемо прийняти визначення Чернишевського: “Буквальність не є близькість, а тільки невідповідність”.
Справді, нема на світі двох цілком однотипних мов, отже, буквальний переклад твору завжди в результаті дасть невідповідність”
(Олексій Кундзіч. Стан художнього перекладу на Україні. 1956)
Перечитую літературно-критичні статті Олексія Кундзіча (1904-1964), присвячені питанням художнього перекладу і літературного процесу 40-50-х років ХХ ст., видруковані у книжці “Слово і образ” (1966). Сам Кундзіч відомий як прозаїк і перекладач, насамперед з російської (“Війна і мир”Льва Толстого, “Російський ліс” Леоніда Леонова), працював над “Російсько-українським словником” у 6-и томах. Звинувачувався у націоналістичних ухилах.
Як перекладознавець і літературний критик – цікава, ориґінальна постать, міркування якого не втратили своєї актуальности. Ба більше, зловив себе на думці, що кожне покоління літераторів не видумує нічого нового, творить поколіннєві палімпсести. Як добре колись писав Брюгген, “час міняє не пісні, а голоси”…
Євген Баран
