Чи однаково горить балканське, центральноєвропейське та українське лайно? Вибрана навмання збірка малої прози «Гівно горить» чеського письменника Петра Шабаха цілком виправдала мої читацькі очікування. Кілька дуже коротких оповідань і одна трохи більша повість – це своєрідна художня автобіографія (напевно, оскільки мало що знаю про самого автора) середньостатистичного мешканця соціалістичної Чехословаччини середини 50-60-х років ХХ століття.
Розказані з легким гумором нібито особисті історії дитинства і юності героїв у певному історичному контексті несподівано набувають загальнолюдського звучання, близькі і зрозумілі кожному, хто мав власний період дорослішання у невеличкому місті чи селі. Абсурдна заідеологізованість усіх сфер життя, радянської шкільної освіти, відсутність будь-якого сексуального виховання, безглузді ритуали, імітація діяльності при фактичному марнуванні життя добре знайомі українському читачу. Усе це – обрамлене чеським колоритом, розказане з швейківським гумором та безпосередністю, залишає приємний післясмак легкості, не 
позбавленої глибокого людського досвіду і змісту.
Давно зауважив, що у текстах так званих балканських чи центральноєвропейських письменників другої половини ХХ століття завжди знаходжу багато близького і зрозумілого. Ім’я автора фактично не має значення. Йдеться про медійно розрученого і, безумовно, дуже майстерного Міленка Єрговича, старших Данила Кіша, Зорана Ферича, чи менш відомих українським читачам, хоча й не менш обдарованих, письменників.
«Залізна завіса», що розчахнула Європу, гнітюча спадщина спільного тоталітарного минулого, реалії побутування у фактично сусідніх бараках єдиного комуністичного табору, складний період посткомуністичної трансформації, не скрізь «оксамитовий», а подекуди з кровопролитними війнами, близькі і зрозумілі незалежно від того, про який досвід йдеться: сербський, хорватський, польський, словенський, чеський, угорський, врешті український.
Тому майже завжди радо купую (купував?) тексти навіть невідомих мені авторів, якщо вони родом із цих країн. Горан Петрович, Срджан Срдич, Звонко Каранович, Михайло Пантич, Іржі Гаїчек, Ярослав Рудіш, Катержина Тучкова, Дубравка Угрешич, Симо Мраович, Зоран Жмирич, Балла і ще багато інших. І загалом ні разу не помилився. Зміст таких творів завжди цікавий і загалом добре впізнаваний. Це крім художніх якостей кожного тексту, який у різних авторів, зрозуміло, різний. Спільним є історичне тло, на якому діють герої.
Підозрюю, що те саме міг би сказати про Угорщину та особливо близьку мені Румунію. Проте, на жаль, з незрозумілих, як читачеві, причин, на вітчизняному ринку, на відміну від інших країн, текстів сучасних 
угорських чи румунських авторів з переосмисленням тоталітарного досвіду ХХ століття зовсім мало. Принаймні порівняно з іншими. Якщо балканських, чеських, польських письменників я легко, без підготовки, назву кілька, то з угорськими чи румунськими виникнуть труднощі.
Про румунський комунізм, наприклад, я більше довідався з проникливого роману «Серце-звір» німецької нобеліантки Герти Мюллер, ніж із текстів румунів. І це велике недопрацювання як культурної дипломатії обох країн, так і вітчизняних видавців. Можливо, румунський переклад «Історії, вартої цілого яблуневого саду» чернівчанина Максима Дупешка змінить ситуацію на краще. Особливо після тріумфальної онлайн-зустрічі автора зі студентами Бухарестського університету. І українські читачі невдовзі так само насолоджуватимуться перекладом знакового твору якогось сучасного румунського письменника.
Здивувати мене якоюсь інформацією про Чехію після текстів Зденека Їротки, Богуміла Грабала, Мілана Кундери, врешті, двох книжок репортажів «Зроби собі рай» та «Ґоттленд» поляка Маріуша Щигела, які буквально перевертають з ніг на голову всі дотеперішні уявлення про цю країну, справді складно. Однак Петру Шабаху це вдалося.
Юрій Чорней
