На початку березня проминуло 90-ліття Леоніда Тендюка… Чи багато в нашій літературі мариністів? З одного боку – багато. Мабуть, немає жодного письменника, який хоч раз не вживав би слово «море». Всі ми потроху мариністи. Але істинний, найбільший мариніст у нас один. Це незабутній Леонід Тендюк.
У нього не було потреби щось вигадувати. Він з морем був на «ти». Йому єдиному серед письменства випало щастя на власні очі побачити всю нашу планету і показати її людям із космічної висоти зорецвітного українського слова.
Хтось може сказати, що все це нам давно відоме. А я можу лиш доповнити, що все це нами давно забуте. Гай-гай! Відстань між цими різними «давно» навіть нескориме Тендюкове слово ніяк не подолає. Зізнайтеся, заклопотані сучасники, коли востаннє брали ви до рук чудові повісті «Альбатрос – блукач морів», «Експедиція «Гондвана», коли читали своїм дітям захопливі збірки оповідань «Вогники в океані», «Дивовижна риба мурена»? Що вже казати про ніжну лірику цього небесного співця…
Сьогодні на календарі його долі світиться океанська дата. А мені згадується незабутнє. Ось трохи осторонь на людному коктебельському пляжі напинає своє вітрило для затінку білоголовий Альбатрос Леонід Тендюк. Та по правді кажучи, не лежиться у затінку бувалому мореплавцю. Дістає він із саморобного ранця потерту маску-окуляр, вигнуту дихальну трубу, подзьобані морським камінням незграбно-довжелезні ласти. Надягає старенький синьохвилий тільник (щоб тепліше було) – і поринає у досить-таки холоднувату темноблакитну глибину.
Деякий час видніє ще над водою загадковий «перископ», з якого вибризкують ледь помітні фонтанчики. І все. Жодного сліду. Тільки байдужа блакитна далина…
Минає тривожна година. Я не витримую і сам не відаю чому – пливу щосил у невідомість, до болю в очах видивляюся у простір. Ніде нікого. Тільки розгойдана безвісна голубінь. І раптом поруч зі мною стрімко виринає якесь чудовисько, обліплене водоростями, пісками, черепашками, ще й так несмішливо питає: «Куди пливеш, смаглявий Одіссею?».
Від щастя я необережно ковтаю добрячу порцію задушливої солонини і з останніх сил тримаюся на прибоїстій морській каруселі. А Леонід широкими сажнями пливе до ледь видимого берега. Наче й не було тривалої, виснажливої «одіссеї» у незвіданих просторах та глибинах. Ось він уже там, поміж гамірливими однопляжниками. Збуджений, задоволений, 
висипає з-під намоклого тільника цілу гору чудернацьких, замшілих скойок, рапанів, блискучих сріблястих черепашок – небачених дарів щедрого на дива і вельми гостинного діда Чорномора. Розбирайте царські дарунки його молодшого брата Тендюка!
Я вже теж допливаю, і мені добре видно: віддалік (щоб ніхто не бачив) радісно сяє смолянистою «кавказькою» косою провідна зоря всіх меломанів, істинно народна піаністка Елеонора Пірадова. Вірна Муза і єдина любов нашого героя. І мало кому відомо, як боляче переживає вона кожну таку ескападу свого відчайдушного океанського Альбатроса… Але нічого вдіяти не може. Та й не хоче. Бо знає: це не примха і не поза. Це поклик бентежної душі, яка розривається між двома стихіями – морем і словом. А ще – між просторами світового океану та океанського українського степу, який відкривається за живоплотом рідної Володимирівки на золотоколосому Златопіллі. Бо ж саме звідти починалася нескінченна довколасвітня дорога простого матроса науково-енкспедиційного «Витязя» і володаря сердець із поетичним жезлом у дорожній валізі.
Йому заздрили.
Його зраджували у дружбі та любові. І, може, через це, а може, через неймовірну скромність благородного витязя моря цей рідкісний дар за життя не був як слід оцінений. Наївна, вразлива душа Тендюка волошкою розцвітала перед удаваними друзями і болісно натикалася на непорозуміння, а то й лицемірство.
Тож, може, хоч тепер, у вільній, незалежній Україні знайдуться щедрі і небідні душі, які допоможуть видобути із глибин байдужості золотоцінну, ще не зовсім забуту творчу спадщину істинного, єдиного українського мареніста Леоніда Тендюка. Бо ж недаремно чулий Тичина посилав на «Витязь» блакитнокрилі свої радіограми. Не випадково ніжний Сосюра зворушливо писав: «Леонід Тендюк – моє справжнє золоте продовження»…
Мигтять на циферблаті вічності стрімкі години, дні, літа, десятиліття. Линуть за ними «журавлі рядком ліричним». Так міг сказати лиш один поет у всьому світі. Проста, як земля і вода, але яка ж розкішна золота метафора Леоніда Тендюка! Тільки він зумів побачити, відчути диво дивне: «Щільники соломи в стрісі цідять пахощі медові». Хто народився і виріс на асфальті, той ніколи так промовисто не скаже. Той ніколи не помітить, як росте «капуста, стиснувши тужаві кулачки».
І якщо вже говорити про метафори, то, мабуть, ніхто не зуміє перевершити ще й таке Тендюкове відкриття:
Сполохана козуля промайне,
Зупиниться над сонною водою.
Вона б помилувалася собою,
Але боїться – звір наздожене.
А ще Леонід Тендюк залишив нам невичерпну «Криницю» – мелодійну ліроепічну поему, присвячену світлій Музі, лебединій пісні Елеонорі Пірадовій. Найближчі друзі не раз переконувалися: Лора для нього – це все! Якось я в «Літературній Україні» зробив посутні редакторські правки у добірці поезій Тендюка. Він захвилювався, навіть побагровів і притишено мовив: «Не треба мене правити. Я сам працював у «Молоді України» і знаю що й до чого….».
У відповідь я дещо розгублено порадив: «Ти візьми свої вірші додому, подумай на дозвіллі. А я вже прийму будь-яке твоє рішення». Наступного дня він був лагідний і покірливий як ніколи. Прийшов і майже урочисто повідомив: «А знаєш, Лора сказала, що Петро все правильно зробив…».
У моїй пам’яті, мов на повільній кінострічці, невідступно зринає лиш одне. Коли смертельно хвора піаністка давала на сцені Національної філармонії свій останній у недовгому житті авторський концерт. Леонід, як завжди, самотою сидів на балконі у найсвятковішому костюмі і незрушно, напружено слухав… Не знаю, може, це якесь наслання, але він часто казав рідному братові Миколі і сестрі Людмилі Житній одне лише зізнання: «Без Лори я ні дня не проживу…».
… Обоє вони покинули цей немилосердний світ в один день – 12 липня 2012 року. Крилом до крила вони полинули над степами та океанами у зоресяйні райські небеса.
Із поезій, присвячених
зоресяйній парі
Цариця грози (Елеонорі Пірадовій)
Як вийде на зоряну сцену
смаглява цариця грози –
ударить мажорно і щемно
відлуння на грані сльози.
Цариця цвіте на престолі,
а вечір іскрить, як вуаль.
Замрійно у місячнім колі
спливає відкритий рояль.
Згасають світи велемудрі.
По клавішах пальці біжать.
Пульсує святим перламутром
осяяна серцем стежа.
І хрестить мене блискавиця.
Рокочуть високі громи.
Небесна луна басовита
викочує сонце з пітьми.
А пальці викрешують presto.
Над ложами шал проліта.
І чайці воскреслий Маестро
мелодію шле крізь літа.
Черкає Кавказ і Карпати
мелодія світлим крилом.
Чекає нас Муза кирпата,
і доля стоїть над чолом.
Сяйнисто зове грозовиця.
Над часом витає ім’я.
Царице грози, озовися!
Ще царствує доля твоя.
Сивий альбатрос (Леонідові Тендюку)
Чую: кличе друга
та морська дорога,
наче синя смуга
тільника старого.
Наростає клекіт,
а любов голосить.
Не літай далеко,
сивий Альбатросе!
Ой, кигиче милий
голосок чаїний!
І колише хвиля
лиш пушок пір’їни.
Пахне далеч лугом,
і покіс вологий
сохне, наче смуга
тільника старого.
Доганяє долю
білий грім роялю.
Там гойдає доли
райдуга в коралях.
Там жаданий спокій.
Тож вертайся в роси,
океаноокий
сивий Альбатросе!
Петро Перебийніс
