Культура

Летить моя печаль сивоборода…

Прочитав сьогодні зранку свіжий сонет Сергія Пантюка.
І за кожною годиною-другою знов і знов повертаюсь до тих 14-ти строф…

Це, напевно, і є магія поезії, коли вона тебе здіймає до чуттєвих небес, коли навіть не досікуючись суті між рядками, відчуваєш і віриш глибочині поетових переживань, коли хочеш знову й знову повертатись до дивовижного плетива слів, ритму і того душевного щему, котрий Бог зна звідки береться і ніжно млоїть…

Леонід Ісаченко

***
Ні теплих снів, ні вічних трьох доріг,
Лише примари білі в чорнім томі.
Там ми були. Здається, ледь знайомі,
І кожен думав, ніби переміг.

Неначе сніг, розтанув оберіг,
І на догоду заздрісній сіромі
Кохання у Харона на поромі
Кудись пливе крізь аутичний сміх.

Тут за каноном має бути кода!
Летить моя печаль сивоборода
Опукою до вицвілих небес.

А там, де твій безмежний маргінес,
Нікчемна, звіртуальнена свобода
Тремтить в кутку, немов побитий пес.

Сергій Пантюк

P.S. від Георгія Бурсова

Пантюк Шекспіру в двері стукав,
той не почув…

Ні свіжих слів… ні кварти знов на трьох,
Лише примари ковбаси дратують невагомі,
Все, що було, спливло – подяка аксіомі,
Я думав, Калліопу переміг, та знову занеміг,
Недопалок сигари й зернятко кави приберіг,
— Такий розумний! — це дівки знайомі
Ховають «селфі з Пантюком» в альбомі.
І мріють про античний від Поета гріх…

Цей аутичний недоречний наді мною сміх.
Вільям писав сонети, як горіхи лускав.
Пантюк – тук-тук у двері, відчиняй!
Шекспіру у дружбани стукав-грюкав…
А той не чув — він з вічністю патякав.
Фартить британцю! Він відомий світу,
Тобі ж ще йти та йти до заповіту.
Випещуй і розбещуй кращ свою кобіту…

Залиш Павличкові сонети, і оковиту непролиту
З Петлюри кварти дідам й бабам у Спілці
Наливай!

Георгій Бурсов

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.