У цьому київському старосвітському домі стіни мають добру пам’ять. Надто значуща родина мешкала тут — навіть байдужа цегла святобливо всотала й увічнила дихання господарів. І найперше — її, Лесі, для якої це мешкання вряди-годи гріло щастям, а частіше ставало сховиськом, схожим на домашню тюрму, в якому вона тяжко каралася зі своєю недугою.
Не знаю, чи бродять у цьому музейному домі київськими ночами духи Косачів-Драгоманових. Чи сахаються нічних сирен тривоги і раптового гуркотіння нічного транспорту на вулиці імені Саксаганського. Якщо ці духи таки є, вчора ввечері вони неодмінно зібралися в одій кімнаті разом з глядачами й акторами — студентами Київського університету культури. На мистецьке дійство за мотивами славутньої Лесиної феєрії «Лісова пісня» і її листування.
Можна дати волю старечому буркотінню, оцінюючи цю постановку. Але попри всі мої вольні й невольні глядацькі причіпки, попри доводи й аргументи це буде лише старече бурчання. Не більше.
Молодь, інтернетизована, гаджетизована, вікіпеїзована, європейськоцентрична, зі своїми життєвими трибами і навіть мовою, молодь, якій ми так любимо докоряти за поверхоглядність, нігілізм, споживацтво, вдумливо читає Лесю, по-своєму прочитує символізм її неповторної драматургії, щиро вчитується у велич і трагедію її долі.
Хіба це не варте того, щоб із полегкістю, з вірою у майбутнє вторити за їхньою юною декламацією: «Ні, я жива, я буду вічно жити!…» ?
Валерій Ясиновський
