В Україні (принаймні в більшій її частині), за тиждень після Великодня, — поминальні дні… Мої батьки, так само, як дід і баба, рідний брат, якого я ніколи не бачив, поховані на старому кладовищі, за селом, на горі… І з тої гори, якщо дивитися вниз за ясної погоди, відкривається цілком шевченківський краєвид. Великі левади, а за ними луг, а там далі й Він, Сам — великий і широченний Дніпро… З його островами, рукавами й затоками… І аж далі, на тім березі — ледве вгадуються Черкаси…
І лани – широкополі, і Дніпро, і кручі… І абсолютна тиша, хіба одуд пролетить, загуде джміль, чи десь озветься зозуля… Це територія нашої прадавньої волі…
В цьому екстер’єрі, на тлі синього неозорого неба, нестерпно хочеться одного… Нестерпно прагнеться випить! Місце, наче спеціально для цього й локалізоване… Аби підняти власну душу на новий ліричний рівень, що відповідав би ландшафту…
Десь в подібних природніх декораціях Василь Симоненко писав свій вірш «Дід умер».
От і все, поховали старого діда,
Закопали навіки у землю святу.
Він тепер вже не встане, і ранком не піде
Із косою під гору круту
І не стане мантачкою тишу будити,
Задивлятися в небо, як гаснуть зірки.
Лиш росою по нім буде плакати жито,
І пливтимуть над ним непомітно віки…
Але Василь Симоненко не просто констатує. Він далі каже, що життя — така штука, яка навіть смертю не кінчається. Воно просто виходить на якийсь новий, незнаний нам рівень:
Хай шалені гудуть
над планетою весни,
хай трава пнеться вгору
крізь листя старе…
Я не вірю,
що дід із могили воскресне,
але вірю,
що ні —
він увесь не умре.
Його думи нехитрі
додумають внуки,
і з очей ще віки пломенітимуть в них
його пристрасть і гнів,
його радощі й муки,
що, вмираючи,
він передав для живих…
А люди йдуть на кладовище, прибирають могили, діти, як і за мого дитинства, ходять з торбами, збирають цукерки, яйця, паски…
Хай так і буде. То є тяглість…
Бо, звісно, всі ці ритуали й обряди, більше для живих, ніж для мертвих. Люди ходять на кладовище, аби самим собі нагадати: ми ще тут, ми ще тут…
Віталій Чепинога
