«Ми — лісові люди. А в Пакулі кажуть, що лісові люди — безлюдні… Але ми, Харлани, досі язичники! — Харлан молотив могутніми кулаками по хиткому синтетичному столику. — Тисяча літ християнства перекотилася через нас, наче хвиля, а ми — сухі.
Ще мій дід, ідучи до лісу, вбирався у чисту сорочку і щосвята відносив на горище домовику шкалик горілки!..» — це пише видатний письменник-шістидесятник Володимир Дрозд, певно чи не найкращий знавець психології сіл Чернігівщини.
Сам уродженець с. Петрушин Чернігівського району, він пройшов непростий, але цікавий життєвий шлях.
Народившись у хатинці з верболозу, в юності, як сам пише в повісті-спогаді «Музей живого письменника…», досить високо піднявся, будучи «мечом Мухи» (Степана Несторовича Мухи, керівника Чернігівського обкому комсомолу 1959-1961 рр, пізніше голови Республіканського КДБ) – нищачи за допомогою пера, як працівник чернігівської обласної газети «Гарт», неугодних. Високо піднявся, низько упав.., опала, каяття, очищення…
У повісті «Самотній вовк», головних героїв Харлагу та Шишегу – кар’єристів-вовкулаків — виписав зі свого оточення часів комсомольської юності.
Але найгеніальнішим твором Володимира Дрозда є роман «Листя Землі». Цікава географія у творах Дрозда. Своє рідне село Петрушин – він називає Пакулем, а Чернігів – це в нього Мрин…
Ось яке чудове спостереження письменника:
«Що ми — без власного дитинства? Ще великий Лев Толстой писав про значення дитинства письменника для всієї його творчості. Ми, меншенькі, використовували своє босоноге дитинство у хвіст і в гриву, понаписували про нього грубезні томи ліричної прози. Багатьох з нас сентиментальні спогади про село дитинства нашого підгодовували впродовж усіх застійних років. Як на стількох сторінках (чим більше сторінок, тим значніший гонорар) оспівана нашою ліричною прозою жінка, яка місить діжу, або жінка, яка несе на коромислі воду з криниці! Тільки ж героїні і читачки наші, коли настала така можливість, воліли купувати глевкий і черствий хлібець у сільмазі, а не місити діжу, виснажуючись коло неї до сьомого поту. І коли в моєму Петрушині прокладали водогін, ніхто з селянок не замислився, що тим самим позбавляє шматка хліба творців поетичної прози, а з усіх сил намагалися підключитися до мережі, щоб у саму хату текла водичка. Та й ніхто із київських прозаїків не залишив добровільно міські квартири, не поїхав у рідне село, щоб носити воду з криниці оспіваним-переоспіваним коромислом. Така діалектика життя і літератури. Баба Дуня, яка продала мені сестрину хатку, ще з місяць поносила коромислом воду на свою гору та й упала одного спечного дня на стежці, і ковзнули відра з коромисла, і покотилися по крутосхилу, розбризкуючи криничну воду. Упала і не підвелася…»
Олександр Ясенчук
